ЖАХ НА КІНЧИКУ ШПРИЦА

СПОВІДЬ КОЛИШНЬОЇ НАРКОМАНКИ        Заплакана дівчина, яка сидить на лікарняному ліжку, — моя ровесниця, але здається набагато старшою від своїх 30 років. Зубів майже не лишилося, обличчя прорізають глибокі зморшки, втомлені очі вкриті

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ СУМНИХ ЗАРОБІТКІВ

Заробітчанських історій — тисячі, якщо не десятки тисяч. І лише одиниці з них — зі щасливим фіналом. Історія нашої героїні не те, щоб трагічна, радше повчальна. Зрештою, вона погодилася опублікувати її саме для того, аби поділитися сумним досвідом

ЧОЛОВІК, КОТРИЙ ПЕРЕМІГ ВІДЧАЙ

  ...Інколи ми просто не наважуємося подивитися в очі чужій біді зблизька. Боїмося, що не витримаємо цього погляду, не знайдемо потрібних слів, аби не образити своїм співчуттям людину, а морально підтримати її. Мені було непросто розпочати розмову

Крик душі: як я боролася з бюрократичною системою

«Комусь не дають спати діти, а мені — вірші» Того дня — 22 лютого цього року — нічого не віщувало біди для моєї сім’ї. Мій чоловік Василь Бабій, житель с. Швейкова, вирушив провідати свою стареньку 93-річну матір, яка живе в сусідньому селі

«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові,

Акція! Напиши листа - отримай сад

Шановні читачі!  Щоби стати частиною великої справи, кожен українець має посадити дерево в саду/парку/районі/дворі на своїй малій батьківщині - аби по всій Україні, в кожному селі та місті зазеленіли квітучі сади. Редакція газети «В Яблучко»

Повертайся, солдате, живим

Я дякую,солдате,за життя, Що я живу без куль над головою. І я думками завжди там з тобою, За те, що  надію маю в майбуття. Я дякую,солдате, і за те Що маю те,чого немає в тебе. Домівку теплу, сонечко ясне, Блакитне,

«Із молитвою проти раку»

Доброго дня, шановна редакціє! Хоч газета ваша ще дуже «молода», проте уже встигла сподобатися багатьом читачам, серед яких і я. Тому хочу поділитися з вами найболючішим, найсокровеннішим, най-най-най… Прошу реакцію не вказувати мого прізвища,
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кажуть, людині, щоб навчитись говорити треба два роки, і шістдесят – щоб навчитись тримати язик за зубами. Щось схоже і в шлюбі: два роки треба, щоб ближче пізнати один одного, шістдесят – щоб один одного зрозуміти. І все життя – аби виплекати достойну повагу… А як щодо країни? Скільки років потрібно людям «однієї крові», аби пізнати один одного, зрозуміти і – майже «на грані фантастики» – заповажати? Нині усі розділились. На «…ботів» і «…філів», «нациків» і космополітів, «радикалів» і поміркованих, , тих, хто говорить «мовою» чи «язком», правих- лівих-центрових, «монтеккі й капулетті»… Усіх багато, а толку мало. Чубляться, сваряться, гризуться, волають. Що не день, то у стрічці фейсбуку рясніє : хто за/проти того-то чи такого-то, видаляйтеся, відфренджуйтеся, самозабанюйтеся… Але в позаінтернетному житті «забанити» конкурента неможливо. Можна тільки словом і ділом доводити, що ти кращий. Нація має вирости з дитячих штанців, і дитячих «несподіванок» через кожного новоявленого "героя". Аж тоді прийдуть нові політики. Нація має їх народити. А поки що нація в тому віці, коли присипка на попі, і розмножуватися ще рано. Не так важливо те, хто повинен очолювати нашу державу, як те, якою вона повинна бути.

Ненавидьте чи любіть кого хочете. Головне – не ненавидьте один одного.