ЖАХ НА КІНЧИКУ ШПРИЦА

СПОВІДЬ КОЛИШНЬОЇ НАРКОМАНКИ        Заплакана дівчина, яка сидить на лікарняному ліжку, — моя ровесниця, але здається набагато старшою від своїх 30 років. Зубів майже не лишилося, обличчя прорізають глибокі зморшки, втомлені очі вкриті

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ СУМНИХ ЗАРОБІТКІВ

Заробітчанських історій — тисячі, якщо не десятки тисяч. І лише одиниці з них — зі щасливим фіналом. Історія нашої героїні не те, щоб трагічна, радше повчальна. Зрештою, вона погодилася опублікувати її саме для того, аби поділитися сумним досвідом

ЧОЛОВІК, КОТРИЙ ПЕРЕМІГ ВІДЧАЙ

  ...Інколи ми просто не наважуємося подивитися в очі чужій біді зблизька. Боїмося, що не витримаємо цього погляду, не знайдемо потрібних слів, аби не образити своїм співчуттям людину, а морально підтримати її. Мені було непросто розпочати розмову

Крик душі: як я боролася з бюрократичною системою

«Комусь не дають спати діти, а мені — вірші» Того дня — 22 лютого цього року — нічого не віщувало біди для моєї сім’ї. Мій чоловік Василь Бабій, житель с. Швейкова, вирушив провідати свою стареньку 93-річну матір, яка живе в сусідньому селі

«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові,

Акція! Напиши листа - отримай сад

Шановні читачі!  Щоби стати частиною великої справи, кожен українець має посадити дерево в саду/парку/районі/дворі на своїй малій батьківщині - аби по всій Україні, в кожному селі та місті зазеленіли квітучі сади. Редакція газети «В Яблучко»

Повертайся, солдате, живим

Я дякую,солдате,за життя, Що я живу без куль над головою. І я думками завжди там з тобою, За те, що  надію маю в майбуття. Я дякую,солдате, і за те Що маю те,чого немає в тебе. Домівку теплу, сонечко ясне, Блакитне,

«Із молитвою проти раку»

Доброго дня, шановна редакціє! Хоч газета ваша ще дуже «молода», проте уже встигла сподобатися багатьом читачам, серед яких і я. Тому хочу поділитися з вами найболючішим, найсокровеннішим, най-най-най… Прошу реакцію не вказувати мого прізвища,
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

У психологів існує термін: «провина тих, хто вижив». Існують, вочевидь, і цілі трактати про те, як її позбутися. Але хто б написав ще бодай кілька речень про те, як нам, нинішнім, її… набути?

 Покоління тих, хто нині живе в Україні — покоління, що втратило провину.  Провину, котра живе десь поміж пам’яттю та історією. «Нам про Крути не забути», — завчено повторюємо ми і… забуваємо, тільки-но минає 29 січня.  «Не забудемо подвиг Небесної Сотні», - зі сльозами на очах повторюємо ми 20 лютого. Двадцять першого у нас уже інші клопоти… Ми не хочемо знати про те, якими були ці хлопці (і ті, що гинули за Україну сотню років тому, і ті, що гинуть сьогодні). Боїмося знати про них більше, ніж було потрібно для уроку історії чи ніж почули у випуску новин (у яку мізерну кількість слів можна вмістити неохопне людське життя?!): боїмося, що їх обличчя назавжди вріжуться нам у серце, і вріжуться так, що роздиратимуть зсередини…

Підручники нас учили, що з історії, хоч якої болісної, не можна вирвати ані сторінки, що вона пам’ятає все і всіх. Життя нам показало, що історія пам’ятає таки не все, і що історії людей перетворюються на порядкові номери, а самі вони — на купу кісток у нас під ногами. Інколи-буквально. «Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах», —  співав колись популярний рок-гурт.

 Днями стало відомо, що у Чорткові врешті за довгі роки пошуків вдалось віднайти місце вічного спочинку понад півсотні українських патріотів, розстріляних німецькими окупантами. Це місце було буквально за триста метрів від автодороги, котрою щодня проїжджали сотні машин… За часів радянського окупанта про   злочин окупанта німецького воліли не згадувати: розстріляли «не тих» героїв. Не червоних партизан, а членів  ОУН, тому й про те, щоб відшукати місце їх захоронення, навіть не йшлося. Цим уже за незалежної України зайнялися небайдужі ентузіасти. Серед знайдених артефактів, крім великої кількості німецьких патронів, —  особисті речі розстріляних, натільні медальйони,  молитовник … Чи встигли вони перед смертю помолитися, востаннє  поцілувати образ на медальйоні?.. 

 Надалі, кажуть місцеві краєзнавці, буде довга експертиза, яка включатиме ексгумацію кісток задля встановлення і підтвердження кожної особи із розстріляного списку. Бо все-таки важлива історія кожного. Навіть якщо це не буквально твоя історія. Якщо вам, звичайно, здається, що історії бувають не своїми.

І знаєте, чому я хочу, щоб нам усім боліла пам'ять? Бо біль пам’яті – це біль досвіду. А досвід  допоможе нам зробити так, щоб це більше ніколи не повторювалося.