ЖАХ НА КІНЧИКУ ШПРИЦА

СПОВІДЬ КОЛИШНЬОЇ НАРКОМАНКИ        Заплакана дівчина, яка сидить на лікарняному ліжку, — моя ровесниця, але здається набагато старшою від своїх 30 років. Зубів майже не лишилося, обличчя прорізають глибокі зморшки, втомлені очі вкриті

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ СУМНИХ ЗАРОБІТКІВ

Заробітчанських історій — тисячі, якщо не десятки тисяч. І лише одиниці з них — зі щасливим фіналом. Історія нашої героїні не те, щоб трагічна, радше повчальна. Зрештою, вона погодилася опублікувати її саме для того, аби поділитися сумним досвідом

ЧОЛОВІК, КОТРИЙ ПЕРЕМІГ ВІДЧАЙ

  ...Інколи ми просто не наважуємося подивитися в очі чужій біді зблизька. Боїмося, що не витримаємо цього погляду, не знайдемо потрібних слів, аби не образити своїм співчуттям людину, а морально підтримати її. Мені було непросто розпочати розмову

Крик душі: як я боролася з бюрократичною системою

«Комусь не дають спати діти, а мені — вірші» Того дня — 22 лютого цього року — нічого не віщувало біди для моєї сім’ї. Мій чоловік Василь Бабій, житель с. Швейкова, вирушив провідати свою стареньку 93-річну матір, яка живе в сусідньому селі

«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові,

Акція! Напиши листа - отримай сад

Шановні читачі!  Щоби стати частиною великої справи, кожен українець має посадити дерево в саду/парку/районі/дворі на своїй малій батьківщині - аби по всій Україні, в кожному селі та місті зазеленіли квітучі сади. Редакція газети «В Яблучко»

Повертайся, солдате, живим

Я дякую,солдате,за життя, Що я живу без куль над головою. І я думками завжди там з тобою, За те, що  надію маю в майбуття. Я дякую,солдате, і за те Що маю те,чого немає в тебе. Домівку теплу, сонечко ясне, Блакитне,

«Із молитвою проти раку»

Доброго дня, шановна редакціє! Хоч газета ваша ще дуже «молода», проте уже встигла сподобатися багатьом читачам, серед яких і я. Тому хочу поділитися з вами найболючішим, найсокровеннішим, най-най-най… Прошу реакцію не вказувати мого прізвища,
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.