ЖАХ НА КІНЧИКУ ШПРИЦА

СПОВІДЬ КОЛИШНЬОЇ НАРКОМАНКИ        Заплакана дівчина, яка сидить на лікарняному ліжку, — моя ровесниця, але здається набагато старшою від своїх 30 років. Зубів майже не лишилося, обличчя прорізають глибокі зморшки, втомлені очі вкриті

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ СУМНИХ ЗАРОБІТКІВ

Заробітчанських історій — тисячі, якщо не десятки тисяч. І лише одиниці з них — зі щасливим фіналом. Історія нашої героїні не те, щоб трагічна, радше повчальна. Зрештою, вона погодилася опублікувати її саме для того, аби поділитися сумним досвідом

ЧОЛОВІК, КОТРИЙ ПЕРЕМІГ ВІДЧАЙ

  ...Інколи ми просто не наважуємося подивитися в очі чужій біді зблизька. Боїмося, що не витримаємо цього погляду, не знайдемо потрібних слів, аби не образити своїм співчуттям людину, а морально підтримати її. Мені було непросто розпочати розмову

Крик душі: як я боролася з бюрократичною системою

«Комусь не дають спати діти, а мені — вірші» Того дня — 22 лютого цього року — нічого не віщувало біди для моєї сім’ї. Мій чоловік Василь Бабій, житель с. Швейкова, вирушив провідати свою стареньку 93-річну матір, яка живе в сусідньому селі

«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові,

Акція! Напиши листа - отримай сад

Шановні читачі!  Щоби стати частиною великої справи, кожен українець має посадити дерево в саду/парку/районі/дворі на своїй малій батьківщині - аби по всій Україні, в кожному селі та місті зазеленіли квітучі сади. Редакція газети «В Яблучко»

Повертайся, солдате, живим

Я дякую,солдате,за життя, Що я живу без куль над головою. І я думками завжди там з тобою, За те, що  надію маю в майбуття. Я дякую,солдате, і за те Що маю те,чого немає в тебе. Домівку теплу, сонечко ясне, Блакитне,

«Із молитвою проти раку»

Доброго дня, шановна редакціє! Хоч газета ваша ще дуже «молода», проте уже встигла сподобатися багатьом читачам, серед яких і я. Тому хочу поділитися з вами найболючішим, найсокровеннішим, най-най-най… Прошу реакцію не вказувати мого прізвища,
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.