Повертайся, солдате, живим

Я дякую,солдате,за життя,

Що я живу без куль над головою.

І я думками завжди там з тобою,

За те, що  надію маю в майбуття.


Я дякую,солдате, і за те

Що маю те,чого немає в тебе.

Домівку теплу, сонечко ясне,

Блакитне, мирне українське небо.


Я дякую, солдате, що стоїш

В передовій за рідну Україну.

За те, що чесний бій ведеш

І захищаєш неньку-Батьківщину.


Стоїш, щоб сльози матерів

не лились,

Хоч рідна мати тужить уночі.

Вона героя свого дожидає,

Його чекає, у надіях живучи.


Я помолюсь за тебе,мій солдате,

Хай Бог оберігає у біді,

Бо на війні таких, як ти багато

І всі вони герої молоді.


Тобі, солдате, я завдячую життям.

Настане мир, ви цього

дочекайтесь!

Одного лиш ми просимо усі:

«Додому, рідні, ви живими повертайтесь!»


***


Тату, я чекаю,

Я чекаю на вісточку від тебе.

Лиш вернися живим,

А більшого щастя мені не треба.

В мами сльоза на очах,

Сльоза на очах не висихає.

Біль розриває їй серце,

Бо як жити без тебе не знає.

Молюся я, Боже, допоможи

І мого тата захисти.

Ти захисти його від зла,

Щоб не росла я сирота.

Бо хто поцілує, приголубить,

пригорне донечку свою?

Вернися, тату, я благаю!

Я на колінах Господа прошу.

Ти знаєш, тату, як мені тебе

не вистачає...

Ти знаєш, тату, як сильно тебе

я люблю.

І нічого в світі мені не потрібно

Лиш би голос твій чути,

І ласку відчути твою.

Діана Яцишин,
учениця 10-А  класу
Монастириської ЗОШ
І-ІІІ ступенів.
 

Повернутися
19.03.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.