Крик душі: як я боролася з бюрократичною системою

«Комусь не дають спати діти, а мені — вірші»

Того дня — 22 лютого цього року — нічого не віщувало біди для моєї сім’ї. Мій чоловік Василь Бабій, житель с. Швейкова, вирушив провідати свою стареньку 93-річну матір, яка живе в сусідньому селі Горішня Слобідка. Раніше ми завжди разом відвідували її, адже я дуже люблю та поважаю родину чоловіка.  Проте того зимового дня я не змогла піти з чоловіком — моя нині уже покійна мама, яка була тривалий час прикута до ліжка, потребувала, аби біля неї постійно хтось був.  Ця розповідь була б неповною без моєї біографії і нашої сімейної історії, і тому доведеться зробити «ліричний відступ»...

Чоловікового батька я, на жаль, в живих уже не застала,а матір, котра народила вісьмох дітей (п’ятеро з них живуть понині, троє померли ще до війни), для мене є зразком у всьому і прикладом справжньої матері-героїні. Вона виховала усіх своїх дітей чесними, порядними, працьовитими. У братів і сестер чоловіка свої сім‘ї, і ми часто навідуємося одні до одних у гості, адже живемо у сусідніх селах. Нам із чоловіком Бог не дав своїх дітей, тому для нас родина — і моя, і його — це святе. Так само за своїх — рідних — вважаємо і сусідів, і односельців. Працюючи секретарем сільської ради я завжди вважала,  що повинна допомагати кожному і у будь-якій ситуації, в тому числі з вихованням дітей. Бог допоміг мені здобути відповідну освіту (я — вихователь-методист, вчитель етики і психології сімейного життя, ) та отримати роботу, завдяки якій я можу бути корисною людям. Згідно специфіки своєї роботи, я часто спілкуюся з багатьма людьми, молоддю, багатодітними чи малозабезпеченими сім’ями. Усім їм мала за обов’язок протягнути руку допомоги. Були випадки-прийде людина в сільську раду і не вміє до пуття пояснити, чого хоче. Хтось інший відгаркне: «Йдіть, не заважайте працювати», а я так не можу — мушу розрадити, вислухати, допомогти — не залежить, чи це у робочий час, чи уже давно після його закінчення. Кілька місяців тому я була змушена передчасно залишити роботу, адже вдома потрібна була допомога моїй важкохворій, прикутій до ліжка мамі. Проте, залишаючись депутатом сільської ради та членом виконавчого комітету, і надалі допомагаю людям своїми порадами та консультаціями. Згадуючи минуле, нині дивуюся, як мені вдавалося усе встигати — працювати на такій відповідальній роботі, бути активною учасницею художньої самодіяльності, жінкою з домашніми сільськими клопотами, і при цьому не забувати про чужу біду, а намагатися їй якось зарадити… Навіть не задумувалася, що може бути інакше, що є щось, що мені не під силу… На хвилі такого емоційного піднесення навіть почала писати вірші. У людей безсонні ночі, бо малі діти чи онуки, а в мене тільки й того щастя, що не дають спати віршовані рядки, що, виливаючи душу, самі просяться на папір…

Пригадується мені, як у 2012 році з моєї ініціативи ми святкували 565-річчя першої згадки про мій рідний Швейків. Як цікаво було глядачам, як публіка приїздила навіть з сусідніх сіл цілими династіями… Гості свята зізнавалися тоді мені, що дійства ТАКОГО рівня вже давно не бачили — із атмосферою родинного тепла, де не забутий ніхто і ніщо, де всі — частина однієї дружної родини. Відтоді, натхненні успіхом нашого дійства, ми вирішили започаткувати нове свято — День села, щоразу оновлюючи і урізноманітнюючи програму. Були в нас і виступи танцювальних колективів (ансамбль «Весна» районного будинку культури), виставки вишиванок та народної творчості, і навіть виставка… вирощеного врожаю! Словом, публіка була в захопленні. Проте зрештою, пишу вам не для того, аби похвалитися добрими справами,  а поділитися наболілим.

Як я вже зазначала, одним з найважливіших питань для мене є виховання молоді. У селі проблема підростаючого покоління особливо актуальна — молодь зачасту безробітна, а оскільки у багатьох батьки на заробітках — то ще й полишена сама на себе. Батьки рвуть жили за кордоном, аби доробитися для своїх «чад», а ті тільки й знають, що дебоширити та хуліганити. Єдині «радощі» цих фактично ще дітей  — «масові нічні гуляння» з пиятиками, а тоді сварками та бійками. В останні роки зачастила до нас  на гульки і «розборки» «золота молодь» з сусідніх сіл, особливо Голгочі Підгаєцького району.  Хлопці молоді, гарячі, грошей батьки прислали (бо самі  не заробили б), сили вдосталь (на роботу ж її не тратять!), то чом би не «розважитися», не «розім’яти кості»?.. Під таку гарячу руку голгочанських «бійців» мав нещастя втрапити і мій чоловік. Приблизно о дев’ятій вечора у центрі села двоє добряче захмелілих хлопців — один із Голгочі, інших — з Підгайців, не кажучи нічого, підбігли до мого чоловіка і почали його жорстоко бити — в обличчя, по голові… Падаючи, закривавлений, він зміг тільки крикнути: «Хлопці, за що ж ви мене б’єте?» Виявляється, кривдники… помилилися, у темряві прийнявши його за когось іншого і побігли наздоганяти когось далі. Про такі «дрібниці», як спитати літньої людини, чи вони, бува, нічого йому не зламали, не пошкодили, чи елементарно вибачитись, хлопці, вочевидь, «забули»… Прикметно й те, що одному з кривдників чоловіка ще й 19-ти немає, і він фактично годиться по віку нам в сини. Щоправда, у його «дружка» уже є певне «кримінальне минуле», тож, вочевидь, він і виступив заводієм бійки…

Чорна халатність білих халатів

У результаті побиття у мого чоловіка був перелом носа та  ребра. А тоді розпочалася друга частина мого ходіння по муках під назвою «медичні та судові дії»…

Раніше, коли чула про подібні випадки і жертви побиття відмовлялися доводити свою справу до суду, мотивуючи тим, що «нічого все одно не вийде, кривдники все одно відкупляться», завжди думала: «Ні, не може такого бути. От я б на його місці!...» Але не так сталося, як гадалося. На жаль, довелося і мені дізнатися про усі «принади» боротьби з бюрократичною  системою.  Найперше мене вразив той факт, як байдуже поставилися до цього питання ті структури, які мали б бути найбільше зацікавленні у виявленні та покаранні винних. Адже мої кривдники — молоді люди, життя яких тільки починається, їх би попередити, врозумити, навчити, бо якщо вони зрозуміють, що лихий вчинок так просто «зійде» їм з рук, за ним обов’язково будуть ще і ще… Натомість ні міліція, ні медики, ні батьки хуліганів не діяли згідно людської моралі. Навіть мови не було про те, аби хоч поспівчувати безневинно постраждалому чи хоча б поставитися до нього по-людськи. І якщо не вельми приємне спілкування з міліцією — це ще «квіточки», то зняття побоїв у районній поліклініці — справжні «ягідки». Травматолог, направивши чоловіка на флюорографію, забув дати власне, саме направлення. Згодом виявилося, що нема плівок для рентгену і їх треба піти купити за власні гроші. Чомусь уявила, чи могло б таке статися у мене на роботі, коли людина приходить до мене за довідкою, а я їй: «Підіть спершу купіть блокнот та ручку…» Звісно ж, такого не було та й бути не могло б.  А там, де мали б рятувати здоров’я і життя такі «розклади», виявляється, — норма.  Коли ж виповіла свої жалі медсестрі, у відповідь почула брутальне: «Ви що, нерозумна?» Почути таке від молоденької, вдвічі молодшої за мене дівчини, було образливо до сліз. Ледве вдалося взяти заключення про перелом носа, бо в якийсь момент пані лікарка «перестала» його бачити, проте згодом, на щастя, «прозріла». Проте наступного дня чоловік почав скаржитися на болі в спині, підскочила температура… Знову доводиться залишати вдома паралізовану маму і вирушати на черговий етап «ходіння по муках» до поліклініки.  Спершу майже три (!) години чекаємо лікаря, в якого «обід» (той, що офіційно триває лише  годину), далі знову рентген кабінет із «люб’язною» медсестрою та хронічною відсутністю плівки. До слова, день перед тим інший лікар-рентгенолог цієї ж лікарні, до якого зверталася, запевнив мене, що плівки є і купувати їх не потрібно, проте коли ми прийшли не у його зміну, плівки знову «пропали». А найгірше вразило абсолютно халатне та байдуже ставлення лікарів, які, вочевидь, забули вже про дану ними клятву Гіпократа. Дещо із пережитого там розповідати навіть соромно-як поважний лікар-травматолог виганяв мене із кабінету, бо йому вчулося, ніби-то я… пила пиво! Навіть  пояснення, що пила каплі від тиску, який тими днями піднімався до 200, не зробило його людянішим. Невже таким хамам у білих халатах місце в державних кріслах? Де ж така довгоочікувана нами всіма люстрація?

Борімося — поборемо!

Тим часом, поки ми намагалися добитися правди від лікарів, батьки наших кривдників уже шукали шляхів, як «відмазати» своїх діточок від криміналу. Не прийшли до мого чоловіка ні чисто по-людськи пробачення попросити, ні подивитися, що вони з ним зробили. Ціле село шуміло, як так можна чоловіка ні за що побити, та ще й такого, що мухи не образить, за життя нікому жодної кривди не зробив, а їм хоч би що! Хтось, може, скаже, що я роблю з мухи слона, і перелом, хай навіть ребра і носа, це не смертельно, та й до хамства наших медиків ми вже звикли… Проте не можна жити і миритися з несправедливістю! Хіба не з цього — боротьби з неправдою та несправедливістю — почався наш Майдан? Хіба наша Революція була не Революцією Гідності? То чому ж ми повинні забувати про нашу гідність у щоденних клопотах? Невже дамо знову покірно втоптати себе в болото?... Я не хочу ламати долі хлопцям, що побили мого чоловіка, я шукаю СПРАВЕДЛИВОСТІ. Мені не розходиться в те, аби засадити їх до в’язниці, а в те, аби вони усвідомили усю негідність свого вчинку і це стало поворотною точкою, щоб вони змінили свій спосіб життя. Їх ровесники зі зброєю в руках зараз захищають Україну, часто віддаючи за неї найдорожче-своє життя, а вони в цей час «розважаються» тим, що б’ють старшого беззахисного чоловіка.  Хочеться, щоб свої висновки з цієї історії зробили і батьки хуліганів. Звертаюся до них: ніякі ваші статки, важко зароблені гроші не принесуть вашим дітям щастя, якщо ви не навчите їх бути Людьми. Хочу звернутися до наших медиків: ваша «вседозволеність», «обраність» та «безкарність» не вічні. Ветеринари зі своїми «клієнтами» поводяться набагато краще, аніж ви з людьми, що звертаються до вас зі своєю бідою. Не вказую прізвища лікарів-«героїв» цієї історії: думаю, вони й так себе впізнали і їм має бути соромно. А ви, шановні читачі, робіть з моєї невеселої історії свої висновки. І якщо у вашому житті, не дай Бог, трапиться якась несправедливість, ніколи з нею не миріться. Як казав класик: «Борітеся — поборете!». Разом ми, як довів Майдан, сила.

Галина Бабій,
с. Швейків
Монастириського району
 

Повернутися
14.05.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...