Крик душі: як я боролася з бюрократичною системою

«Комусь не дають спати діти, а мені — вірші»

Того дня — 22 лютого цього року — нічого не віщувало біди для моєї сім’ї. Мій чоловік Василь Бабій, житель с. Швейкова, вирушив провідати свою стареньку 93-річну матір, яка живе в сусідньому селі Горішня Слобідка. Раніше ми завжди разом відвідували її, адже я дуже люблю та поважаю родину чоловіка.  Проте того зимового дня я не змогла піти з чоловіком — моя нині уже покійна мама, яка була тривалий час прикута до ліжка, потребувала, аби біля неї постійно хтось був.  Ця розповідь була б неповною без моєї біографії і нашої сімейної історії, і тому доведеться зробити «ліричний відступ»...

Чоловікового батька я, на жаль, в живих уже не застала,а матір, котра народила вісьмох дітей (п’ятеро з них живуть понині, троє померли ще до війни), для мене є зразком у всьому і прикладом справжньої матері-героїні. Вона виховала усіх своїх дітей чесними, порядними, працьовитими. У братів і сестер чоловіка свої сім‘ї, і ми часто навідуємося одні до одних у гості, адже живемо у сусідніх селах. Нам із чоловіком Бог не дав своїх дітей, тому для нас родина — і моя, і його — це святе. Так само за своїх — рідних — вважаємо і сусідів, і односельців. Працюючи секретарем сільської ради я завжди вважала,  що повинна допомагати кожному і у будь-якій ситуації, в тому числі з вихованням дітей. Бог допоміг мені здобути відповідну освіту (я — вихователь-методист, вчитель етики і психології сімейного життя, ) та отримати роботу, завдяки якій я можу бути корисною людям. Згідно специфіки своєї роботи, я часто спілкуюся з багатьма людьми, молоддю, багатодітними чи малозабезпеченими сім’ями. Усім їм мала за обов’язок протягнути руку допомоги. Були випадки-прийде людина в сільську раду і не вміє до пуття пояснити, чого хоче. Хтось інший відгаркне: «Йдіть, не заважайте працювати», а я так не можу — мушу розрадити, вислухати, допомогти — не залежить, чи це у робочий час, чи уже давно після його закінчення. Кілька місяців тому я була змушена передчасно залишити роботу, адже вдома потрібна була допомога моїй важкохворій, прикутій до ліжка мамі. Проте, залишаючись депутатом сільської ради та членом виконавчого комітету, і надалі допомагаю людям своїми порадами та консультаціями. Згадуючи минуле, нині дивуюся, як мені вдавалося усе встигати — працювати на такій відповідальній роботі, бути активною учасницею художньої самодіяльності, жінкою з домашніми сільськими клопотами, і при цьому не забувати про чужу біду, а намагатися їй якось зарадити… Навіть не задумувалася, що може бути інакше, що є щось, що мені не під силу… На хвилі такого емоційного піднесення навіть почала писати вірші. У людей безсонні ночі, бо малі діти чи онуки, а в мене тільки й того щастя, що не дають спати віршовані рядки, що, виливаючи душу, самі просяться на папір…

Пригадується мені, як у 2012 році з моєї ініціативи ми святкували 565-річчя першої згадки про мій рідний Швейків. Як цікаво було глядачам, як публіка приїздила навіть з сусідніх сіл цілими династіями… Гості свята зізнавалися тоді мені, що дійства ТАКОГО рівня вже давно не бачили — із атмосферою родинного тепла, де не забутий ніхто і ніщо, де всі — частина однієї дружної родини. Відтоді, натхненні успіхом нашого дійства, ми вирішили започаткувати нове свято — День села, щоразу оновлюючи і урізноманітнюючи програму. Були в нас і виступи танцювальних колективів (ансамбль «Весна» районного будинку культури), виставки вишиванок та народної творчості, і навіть виставка… вирощеного врожаю! Словом, публіка була в захопленні. Проте зрештою, пишу вам не для того, аби похвалитися добрими справами,  а поділитися наболілим.

Як я вже зазначала, одним з найважливіших питань для мене є виховання молоді. У селі проблема підростаючого покоління особливо актуальна — молодь зачасту безробітна, а оскільки у багатьох батьки на заробітках — то ще й полишена сама на себе. Батьки рвуть жили за кордоном, аби доробитися для своїх «чад», а ті тільки й знають, що дебоширити та хуліганити. Єдині «радощі» цих фактично ще дітей  — «масові нічні гуляння» з пиятиками, а тоді сварками та бійками. В останні роки зачастила до нас  на гульки і «розборки» «золота молодь» з сусідніх сіл, особливо Голгочі Підгаєцького району.  Хлопці молоді, гарячі, грошей батьки прислали (бо самі  не заробили б), сили вдосталь (на роботу ж її не тратять!), то чом би не «розважитися», не «розім’яти кості»?.. Під таку гарячу руку голгочанських «бійців» мав нещастя втрапити і мій чоловік. Приблизно о дев’ятій вечора у центрі села двоє добряче захмелілих хлопців — один із Голгочі, інших — з Підгайців, не кажучи нічого, підбігли до мого чоловіка і почали його жорстоко бити — в обличчя, по голові… Падаючи, закривавлений, він зміг тільки крикнути: «Хлопці, за що ж ви мене б’єте?» Виявляється, кривдники… помилилися, у темряві прийнявши його за когось іншого і побігли наздоганяти когось далі. Про такі «дрібниці», як спитати літньої людини, чи вони, бува, нічого йому не зламали, не пошкодили, чи елементарно вибачитись, хлопці, вочевидь, «забули»… Прикметно й те, що одному з кривдників чоловіка ще й 19-ти немає, і він фактично годиться по віку нам в сини. Щоправда, у його «дружка» уже є певне «кримінальне минуле», тож, вочевидь, він і виступив заводієм бійки…

Чорна халатність білих халатів

У результаті побиття у мого чоловіка був перелом носа та  ребра. А тоді розпочалася друга частина мого ходіння по муках під назвою «медичні та судові дії»…

Раніше, коли чула про подібні випадки і жертви побиття відмовлялися доводити свою справу до суду, мотивуючи тим, що «нічого все одно не вийде, кривдники все одно відкупляться», завжди думала: «Ні, не може такого бути. От я б на його місці!...» Але не так сталося, як гадалося. На жаль, довелося і мені дізнатися про усі «принади» боротьби з бюрократичною  системою.  Найперше мене вразив той факт, як байдуже поставилися до цього питання ті структури, які мали б бути найбільше зацікавленні у виявленні та покаранні винних. Адже мої кривдники — молоді люди, життя яких тільки починається, їх би попередити, врозумити, навчити, бо якщо вони зрозуміють, що лихий вчинок так просто «зійде» їм з рук, за ним обов’язково будуть ще і ще… Натомість ні міліція, ні медики, ні батьки хуліганів не діяли згідно людської моралі. Навіть мови не було про те, аби хоч поспівчувати безневинно постраждалому чи хоча б поставитися до нього по-людськи. І якщо не вельми приємне спілкування з міліцією — це ще «квіточки», то зняття побоїв у районній поліклініці — справжні «ягідки». Травматолог, направивши чоловіка на флюорографію, забув дати власне, саме направлення. Згодом виявилося, що нема плівок для рентгену і їх треба піти купити за власні гроші. Чомусь уявила, чи могло б таке статися у мене на роботі, коли людина приходить до мене за довідкою, а я їй: «Підіть спершу купіть блокнот та ручку…» Звісно ж, такого не було та й бути не могло б.  А там, де мали б рятувати здоров’я і життя такі «розклади», виявляється, — норма.  Коли ж виповіла свої жалі медсестрі, у відповідь почула брутальне: «Ви що, нерозумна?» Почути таке від молоденької, вдвічі молодшої за мене дівчини, було образливо до сліз. Ледве вдалося взяти заключення про перелом носа, бо в якийсь момент пані лікарка «перестала» його бачити, проте згодом, на щастя, «прозріла». Проте наступного дня чоловік почав скаржитися на болі в спині, підскочила температура… Знову доводиться залишати вдома паралізовану маму і вирушати на черговий етап «ходіння по муках» до поліклініки.  Спершу майже три (!) години чекаємо лікаря, в якого «обід» (той, що офіційно триває лише  годину), далі знову рентген кабінет із «люб’язною» медсестрою та хронічною відсутністю плівки. До слова, день перед тим інший лікар-рентгенолог цієї ж лікарні, до якого зверталася, запевнив мене, що плівки є і купувати їх не потрібно, проте коли ми прийшли не у його зміну, плівки знову «пропали». А найгірше вразило абсолютно халатне та байдуже ставлення лікарів, які, вочевидь, забули вже про дану ними клятву Гіпократа. Дещо із пережитого там розповідати навіть соромно-як поважний лікар-травматолог виганяв мене із кабінету, бо йому вчулося, ніби-то я… пила пиво! Навіть  пояснення, що пила каплі від тиску, який тими днями піднімався до 200, не зробило його людянішим. Невже таким хамам у білих халатах місце в державних кріслах? Де ж така довгоочікувана нами всіма люстрація?

Борімося — поборемо!

Тим часом, поки ми намагалися добитися правди від лікарів, батьки наших кривдників уже шукали шляхів, як «відмазати» своїх діточок від криміналу. Не прийшли до мого чоловіка ні чисто по-людськи пробачення попросити, ні подивитися, що вони з ним зробили. Ціле село шуміло, як так можна чоловіка ні за що побити, та ще й такого, що мухи не образить, за життя нікому жодної кривди не зробив, а їм хоч би що! Хтось, може, скаже, що я роблю з мухи слона, і перелом, хай навіть ребра і носа, це не смертельно, та й до хамства наших медиків ми вже звикли… Проте не можна жити і миритися з несправедливістю! Хіба не з цього — боротьби з неправдою та несправедливістю — почався наш Майдан? Хіба наша Революція була не Революцією Гідності? То чому ж ми повинні забувати про нашу гідність у щоденних клопотах? Невже дамо знову покірно втоптати себе в болото?... Я не хочу ламати долі хлопцям, що побили мого чоловіка, я шукаю СПРАВЕДЛИВОСТІ. Мені не розходиться в те, аби засадити їх до в’язниці, а в те, аби вони усвідомили усю негідність свого вчинку і це стало поворотною точкою, щоб вони змінили свій спосіб життя. Їх ровесники зі зброєю в руках зараз захищають Україну, часто віддаючи за неї найдорожче-своє життя, а вони в цей час «розважаються» тим, що б’ють старшого беззахисного чоловіка.  Хочеться, щоб свої висновки з цієї історії зробили і батьки хуліганів. Звертаюся до них: ніякі ваші статки, важко зароблені гроші не принесуть вашим дітям щастя, якщо ви не навчите їх бути Людьми. Хочу звернутися до наших медиків: ваша «вседозволеність», «обраність» та «безкарність» не вічні. Ветеринари зі своїми «клієнтами» поводяться набагато краще, аніж ви з людьми, що звертаються до вас зі своєю бідою. Не вказую прізвища лікарів-«героїв» цієї історії: думаю, вони й так себе впізнали і їм має бути соромно. А ви, шановні читачі, робіть з моєї невеселої історії свої висновки. І якщо у вашому житті, не дай Бог, трапиться якась несправедливість, ніколи з нею не миріться. Як казав класик: «Борітеся — поборете!». Разом ми, як довів Майдан, сила.

Галина Бабій,
с. Швейків
Монастириського району
 

Повернутися
14.05.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.