НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ СУМНИХ ЗАРОБІТКІВ

Заробітчанських історій — тисячі, якщо не десятки тисяч. І лише одиниці з них — зі щасливим фіналом. Історія нашої героїні не те, щоб трагічна, радше повчальна. Зрештою, вона погодилася опублікувати її саме для того, аби поділитися сумним досвідом з іншими… Читаймо…
... Жила собі в Україні звичайна родина. Дбали про майбутнє дітей. Аби отримати квартиру, чоловік з жінкою фіктивно розривають шлюб (це частенько практикувалося у радянські часи).
Спливають роки. Розвалюється «нерушимий” Радянський Союз. Сімейний добробут падає різко вниз. Робота ніби є, а грошей зовсім немає. Як жити далі? Сімейна рада вирішує, що мама їде на деякий час до Італії, аби допомогти родині. «Деякий час” розтягується на роки. Пройшовши гіркі навіть жорстокі випробування, жінка ретельно передає гроші дітям та чоловікові та очікує повернення. Серце підказує їй частину грошей вислати вірній подрузі на Україні.
Так минуло три важкі роки у чужині. Повернення додому було для неї неземним щастям. Зустріч з дітьми, з чоловіком!…
Святкова вечеря. Всі сідають до столу.
- Діти, - мовила схвильовано жінка, – я вам хочу щось сказати. В Італію я більше не поїду! Не маю більше сили сидіти в наймах!…
- Мамо, та ви що? Як ми будемо жити?..
Чоловік, почувши цю розмову, одягнув капелюх на голову :
- Бувайте здорові, я йду в свою квартиру…
... Передати стан цієї уже немолодої жінки неможливо. Усе для неї стало чорним фільмом жаху. Залишилась подруга, єдиний промінчик у цій страшній темряві. Не дивлячись на пізню годину, не своїми ногами прийшла до подруги.
Подруга була справжньою:
- Люба моя, усі твої гроші збережені…
Жінка купила хату. Зараз живе сама, заробляє для себе. А родина сама пробує дати собі раду.
- Моя помилка у житті, говорить жінка, – дуже велика. Я не навчила своїх дітей любити Бога і бачити в людях образ Господа. Жінки, розмовляйте зі своїми дітьми про Бога, а не лише про гроші і достаток. Спитайте їх, коли вони були останній раз на сповіді. Коли допомогли хворому чи немічному… Які молитви вони моляться і за кого. Навчіть дітей любити по-божому, бо я не навчила…

Ганна ГЕНИК,
с. В. Березів - Болонья


Повернутися
15.08.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.