НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ СУМНИХ ЗАРОБІТКІВ

Заробітчанських історій — тисячі, якщо не десятки тисяч. І лише одиниці з них — зі щасливим фіналом. Історія нашої героїні не те, щоб трагічна, радше повчальна. Зрештою, вона погодилася опублікувати її саме для того, аби поділитися сумним досвідом з іншими… Читаймо…
... Жила собі в Україні звичайна родина. Дбали про майбутнє дітей. Аби отримати квартиру, чоловік з жінкою фіктивно розривають шлюб (це частенько практикувалося у радянські часи).
Спливають роки. Розвалюється «нерушимий” Радянський Союз. Сімейний добробут падає різко вниз. Робота ніби є, а грошей зовсім немає. Як жити далі? Сімейна рада вирішує, що мама їде на деякий час до Італії, аби допомогти родині. «Деякий час” розтягується на роки. Пройшовши гіркі навіть жорстокі випробування, жінка ретельно передає гроші дітям та чоловікові та очікує повернення. Серце підказує їй частину грошей вислати вірній подрузі на Україні.
Так минуло три важкі роки у чужині. Повернення додому було для неї неземним щастям. Зустріч з дітьми, з чоловіком!…
Святкова вечеря. Всі сідають до столу.
- Діти, - мовила схвильовано жінка, – я вам хочу щось сказати. В Італію я більше не поїду! Не маю більше сили сидіти в наймах!…
- Мамо, та ви що? Як ми будемо жити?..
Чоловік, почувши цю розмову, одягнув капелюх на голову :
- Бувайте здорові, я йду в свою квартиру…
... Передати стан цієї уже немолодої жінки неможливо. Усе для неї стало чорним фільмом жаху. Залишилась подруга, єдиний промінчик у цій страшній темряві. Не дивлячись на пізню годину, не своїми ногами прийшла до подруги.
Подруга була справжньою:
- Люба моя, усі твої гроші збережені…
Жінка купила хату. Зараз живе сама, заробляє для себе. А родина сама пробує дати собі раду.
- Моя помилка у житті, говорить жінка, – дуже велика. Я не навчила своїх дітей любити Бога і бачити в людях образ Господа. Жінки, розмовляйте зі своїми дітьми про Бога, а не лише про гроші і достаток. Спитайте їх, коли вони були останній раз на сповіді. Коли допомогли хворому чи немічному… Які молитви вони моляться і за кого. Навчіть дітей любити по-божому, бо я не навчила…

Ганна ГЕНИК,
с. В. Березів - Болонья


Повернутися
15.08.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.