«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові, самі просяться на папір. Днями відіслала передачу для бійців АТО, вклала туди і свого листа до наших захисників. А  витяги з нього вирішила дати ще й до газети, аби поділитися наболілим…

У мене є питання, на які ніхто не дає відповіді.  Багато питань, від яких стискається серце і занадто тривожно стає на душі... Раніше ніколи не думала про поняття «війна» — це було щось таке, далеке, про яке хіба у фільмах або книжках. Хоча за фахом я вчителька історії — а в нашій історії чого-чого, а тої біди не бракує… Проте то не сприймалося так, то було десь, далеко, не зі мною і не з моєю сім’єю.  А сьогодні… Сьогодні тривога заполонила душу, неспокій, з’явилось сум’яття. Я, як матір двох синів, можу впевнено сказати, що ростила їх для щастя і мирного життя.  Коли тільки дізналася про мобілізацію, під яку підпадає як військовозобов’язаний мій старший син, у душі відразу ж ворухнулося: «Ні. Нізащо! Не пущу!» Перебирала, прораховувала різні варіанти, дізнавалася навіть, як краще «відмазати».  Синові про це навіть не казала. А сама без сліз не могла дивитися жодного випуску новин. Там, по телевізору, якось і побачила документальний фільм про наших солдатів. Як же я ними… пишалася! Нашими захисниками. Такими різними. Старшими і молодими,   впевненими і сильними,  балакучими або сором’язливими, професіоналами і просто патріотами, серйозними, люблячими, щирими… Щось у мені відтоді  змінилося — безповоротно. Я більше не шукаю «варіантів». Брехнею було б сказати, що не боюсь чи не переживаю за сина. Проте розумію: коли одного дня  його покличуть на захист нашої Батьківщини, ми все зробимо правильно. Щоб не було соромно перед Вами, хлопці.

Важко зараз усім. Увесь світ здригнувся від несправедливості, від беззаконня, від жаги збагачення можновладців. Але ви знаходитеся в епіцентрі найгарячіших подій. Ви довели і доводите усьому світові, що є на сьогодні патріоти своєї Батьківщини, сміливі, відважні, віддані, безкорисливі. Я пишаюся тим, що живу у такій країні, де за свою свободу українці стоять усі гуртом. Від імені усіх матерів нашої країни дякую вам, українським солдатам, що ви розумієте головну істину  життя -  не страшно впасти, страшно, коли все життя повзти. Слава Україні! Вам, героям, слава!

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.