«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові, самі просяться на папір. Днями відіслала передачу для бійців АТО, вклала туди і свого листа до наших захисників. А  витяги з нього вирішила дати ще й до газети, аби поділитися наболілим…

У мене є питання, на які ніхто не дає відповіді.  Багато питань, від яких стискається серце і занадто тривожно стає на душі... Раніше ніколи не думала про поняття «війна» — це було щось таке, далеке, про яке хіба у фільмах або книжках. Хоча за фахом я вчителька історії — а в нашій історії чого-чого, а тої біди не бракує… Проте то не сприймалося так, то було десь, далеко, не зі мною і не з моєю сім’єю.  А сьогодні… Сьогодні тривога заполонила душу, неспокій, з’явилось сум’яття. Я, як матір двох синів, можу впевнено сказати, що ростила їх для щастя і мирного життя.  Коли тільки дізналася про мобілізацію, під яку підпадає як військовозобов’язаний мій старший син, у душі відразу ж ворухнулося: «Ні. Нізащо! Не пущу!» Перебирала, прораховувала різні варіанти, дізнавалася навіть, як краще «відмазати».  Синові про це навіть не казала. А сама без сліз не могла дивитися жодного випуску новин. Там, по телевізору, якось і побачила документальний фільм про наших солдатів. Як же я ними… пишалася! Нашими захисниками. Такими різними. Старшими і молодими,   впевненими і сильними,  балакучими або сором’язливими, професіоналами і просто патріотами, серйозними, люблячими, щирими… Щось у мені відтоді  змінилося — безповоротно. Я більше не шукаю «варіантів». Брехнею було б сказати, що не боюсь чи не переживаю за сина. Проте розумію: коли одного дня  його покличуть на захист нашої Батьківщини, ми все зробимо правильно. Щоб не було соромно перед Вами, хлопці.

Важко зараз усім. Увесь світ здригнувся від несправедливості, від беззаконня, від жаги збагачення можновладців. Але ви знаходитеся в епіцентрі найгарячіших подій. Ви довели і доводите усьому світові, що є на сьогодні патріоти своєї Батьківщини, сміливі, відважні, віддані, безкорисливі. Я пишаюся тим, що живу у такій країні, де за свою свободу українці стоять усі гуртом. Від імені усіх матерів нашої країни дякую вам, українським солдатам, що ви розумієте головну істину  життя -  не страшно впасти, страшно, коли все життя повзти. Слава Україні! Вам, героям, слава!

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…