«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові, самі просяться на папір. Днями відіслала передачу для бійців АТО, вклала туди і свого листа до наших захисників. А  витяги з нього вирішила дати ще й до газети, аби поділитися наболілим…

У мене є питання, на які ніхто не дає відповіді.  Багато питань, від яких стискається серце і занадто тривожно стає на душі... Раніше ніколи не думала про поняття «війна» — це було щось таке, далеке, про яке хіба у фільмах або книжках. Хоча за фахом я вчителька історії — а в нашій історії чого-чого, а тої біди не бракує… Проте то не сприймалося так, то було десь, далеко, не зі мною і не з моєю сім’єю.  А сьогодні… Сьогодні тривога заполонила душу, неспокій, з’явилось сум’яття. Я, як матір двох синів, можу впевнено сказати, що ростила їх для щастя і мирного життя.  Коли тільки дізналася про мобілізацію, під яку підпадає як військовозобов’язаний мій старший син, у душі відразу ж ворухнулося: «Ні. Нізащо! Не пущу!» Перебирала, прораховувала різні варіанти, дізнавалася навіть, як краще «відмазати».  Синові про це навіть не казала. А сама без сліз не могла дивитися жодного випуску новин. Там, по телевізору, якось і побачила документальний фільм про наших солдатів. Як же я ними… пишалася! Нашими захисниками. Такими різними. Старшими і молодими,   впевненими і сильними,  балакучими або сором’язливими, професіоналами і просто патріотами, серйозними, люблячими, щирими… Щось у мені відтоді  змінилося — безповоротно. Я більше не шукаю «варіантів». Брехнею було б сказати, що не боюсь чи не переживаю за сина. Проте розумію: коли одного дня  його покличуть на захист нашої Батьківщини, ми все зробимо правильно. Щоб не було соромно перед Вами, хлопці.

Важко зараз усім. Увесь світ здригнувся від несправедливості, від беззаконня, від жаги збагачення можновладців. Але ви знаходитеся в епіцентрі найгарячіших подій. Ви довели і доводите усьому світові, що є на сьогодні патріоти своєї Батьківщини, сміливі, відважні, віддані, безкорисливі. Я пишаюся тим, що живу у такій країні, де за свою свободу українці стоять усі гуртом. Від імені усіх матерів нашої країни дякую вам, українським солдатам, що ви розумієте головну істину  життя -  не страшно впасти, страшно, коли все життя повзти. Слава Україні! Вам, героям, слава!

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.