«Не страшно впасти, страшно все життя повзти…»

Доброго дня, шановна редакціє газети «В Яблучко». Відкрила ваше видання для себе зовсім нещодавно, проте читаю з інтересом і з нетерпінням чекаю на нові випуски… Довго не наважувалася вам написати, проте думки, які не один місяць рояться в голові, самі просяться на папір. Днями відіслала передачу для бійців АТО, вклала туди і свого листа до наших захисників. А  витяги з нього вирішила дати ще й до газети, аби поділитися наболілим…

У мене є питання, на які ніхто не дає відповіді.  Багато питань, від яких стискається серце і занадто тривожно стає на душі... Раніше ніколи не думала про поняття «війна» — це було щось таке, далеке, про яке хіба у фільмах або книжках. Хоча за фахом я вчителька історії — а в нашій історії чого-чого, а тої біди не бракує… Проте то не сприймалося так, то було десь, далеко, не зі мною і не з моєю сім’єю.  А сьогодні… Сьогодні тривога заполонила душу, неспокій, з’явилось сум’яття. Я, як матір двох синів, можу впевнено сказати, що ростила їх для щастя і мирного життя.  Коли тільки дізналася про мобілізацію, під яку підпадає як військовозобов’язаний мій старший син, у душі відразу ж ворухнулося: «Ні. Нізащо! Не пущу!» Перебирала, прораховувала різні варіанти, дізнавалася навіть, як краще «відмазати».  Синові про це навіть не казала. А сама без сліз не могла дивитися жодного випуску новин. Там, по телевізору, якось і побачила документальний фільм про наших солдатів. Як же я ними… пишалася! Нашими захисниками. Такими різними. Старшими і молодими,   впевненими і сильними,  балакучими або сором’язливими, професіоналами і просто патріотами, серйозними, люблячими, щирими… Щось у мені відтоді  змінилося — безповоротно. Я більше не шукаю «варіантів». Брехнею було б сказати, що не боюсь чи не переживаю за сина. Проте розумію: коли одного дня  його покличуть на захист нашої Батьківщини, ми все зробимо правильно. Щоб не було соромно перед Вами, хлопці.

Важко зараз усім. Увесь світ здригнувся від несправедливості, від беззаконня, від жаги збагачення можновладців. Але ви знаходитеся в епіцентрі найгарячіших подій. Ви довели і доводите усьому світові, що є на сьогодні патріоти своєї Батьківщини, сміливі, відважні, віддані, безкорисливі. Я пишаюся тим, що живу у такій країні, де за свою свободу українці стоять усі гуртом. Від імені усіх матерів нашої країни дякую вам, українським солдатам, що ви розумієте головну істину  життя -  не страшно впасти, страшно, коли все життя повзти. Слава Україні! Вам, героям, слава!

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.