ЧОЛОВІК, КОТРИЙ ПЕРЕМІГ ВІДЧАЙ

 ...Інколи ми просто не наважуємося подивитися в очі чужій біді зблизька. Боїмося, що не витримаємо цього погляду, не знайдемо потрібних слів, аби не образити своїм співчуттям людину, а морально підтримати її. Мені було непросто розпочати розмову з паном Андрієм, але не познайомитися з цим мужнім і надзвичайно сильним чоловіком просто не могла.  
Часто буває так: ніби всього у людини вдосталь — і здоров’я, і робота, і коханням Бог не обділив, а все їй якось “не так” — вічні нарікання, постійна невдоволеність і незбагненна втома від життя. Така людина навіть найпереконанішого оптиміста засмутить своїм мінором. А іншого, трапляється,  безжальна доля так стисне в лещатах, що навіть стороннім поглядом розумієш: вижити в такій ситуації вкрай нелегко, а у відповідь не почуєш жодної скарги і бажання скоритись прикрим обставинам. Зустріч із такими людьми, котрі вижили та стали на ноги наперекір усьому, додає життєвої снаги і вселяє віру в те, що будь-які перешкоди можна здолати, а випробування — пережити…


ВИГРАВАВ У ОЛІМПІЙСЬКОГО ЧЕМПІОНА
Пан Андрій родом із села Лисичинці Підволочиського району. Закінчивши сільську восьмирічну школу, подався до Тернополя здобувати професію газоелектрозварювальника у ПТУ№1. Майже весь вільний час присвячував спорту — був сильним, фізично витривалим хлопцем.   Вперше побачивши велосипедистів, що їхали колоною, наступного ж дня розшукав у Тернополі клуб, де займалися велоспортом, — ДСТ “Локомотив”. Звідси і розпочав свою спортивну кар’єру.
Уже за рік  тренувань потрапив у збірну області з велоспорту, ще через якийсь час виконав норматив майстра спорту. “Зазвичай на те, аби досягти таких успіхів, треба працювати не менше п’яти-семи років, мені ж усе давалося надзвичайно легко, — зізнається чоловік. — Навіть   армійську службу відбував у Тбілісі в спортроті: туди мене перевели після того, як помітили мій виступ у змаганнях на першість України з велоспорту.
У Тбілісі ми не лише тренувалися, а й їздили на різноманітні змагання — були в Москві, Єревані, Тулі… Команда підібралася, без перебільшення, надзвичайно сильна. Так, наприклад, разом зі мною займався Омар Пхаладзе  — згодом він став олімпійським чемпіоном, а я, до речі, у нього на треку вигравав…”
  Спортивна фортуна була прихильною до нього: не раз вигравав першість області, був чемпіоном Центральної ради ДСТ “Колос”; окрім того, пан Андрій — двічі майстер спорту: з велоперегонів на шосе та велокросу. Такого у Тернополі не досягав більше ніхто.


 ТРІЩИНА, ЯКА ПРОЙШЛА КРІЗЬ УСЕ ЖИТТЯ
Життя спортсмена підвладне жорсткому графіку — тренування, змагання, переїзди з одного місця на інше… А так хотілося тихої заводі, де можна було б відпочити від нескінченного щоденного потоку справ, де б смачно пахло домашньою випічкою і звучав дитячий сміх, а за господиню була Вона — одна-єдина…   
Вони з Людмилою були дуже гарною парою. “Об’їздив півсвіту, а дружину знайшов у рідному селі”, —  розповідає пан Андрій. Так завше буває: аби описати того, кого любиш найбільше, не вистачає слів. “Це була дружина від Бога”, — так каже про свою другу половинку чоловік. Коли вони побралися, йому на той час було 24 роки, їй 23 —  вирішив “зав’язати” зі спортом. Усього себе присвятив сім’ї, натхненно звивав родинне гніздечко. Щойно зіп’явся на ноги, збудував дім, про який так мріяв, підростали, наповнюючи його своїм щебетом, діти — син Андрійко та донечка Оля. Здавалося б, живи та радій… Усі мрії і надії перекреслив той фатальний день: шосте вересня 1993 року. Тріщина, яка пройшла крізь усе життя.
Намагаюся не завдати болю спогадами про події більш як 15-річної давнини. Але хіба можна без хвилювань згадувати той страшний момент, коли на твоїх очах помирає найдорожча тобі людина, а ти не в змозі їй допомогти?
Той день він і нині пам’ятає у всіх його страшних деталях. Утрьох, разом із дружиною та донькою, на велосипедах вирушили у сусіднє село до знайомих. Не поспішаючи, їхали узбіччям, аж раптом — сліпуче світло смертоносних фар… Автомобіль з двома міліціонерами, який збив їх, з місця пригоди втік. Андрієві єдиному пощастило вижити. Олі назавжди залишилося дев’ять, а Людмилі — тридцять три… Згодом лікарі скажуть, що якби винуватці підібрали постраждалих і доправили їх до лікарні, Олечку ще можна було б врятувати…  
Він — сильний чоловік. Бути сильним — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з надією дивляться оченята малого сина (Андрійкові на той час було шість рочків), запитуючи: “А далі як?”… А далі він заново вчився жити, дихати, зустрічати світанки. І все без них — найдорожчих та найрідніших. Здавалося, у житті не залишилося нічого, окрім болю та відчаю.
Після аварії він понад тиждень провів у реанімації, не приходячи до тями: була травма голови, грудної клітки, зламана нога... Проте вижив. Коли трішки зміцнів, лікарі попередили, що для того, аби згодом могти повноцінно рухатися, треба не залежуватися, а розробляти пошкоджені м’язи. І коли він ще лежав, прикутий до ліжка, погляд упав на велосипед у кутку, на який, як він думав, не сяде уже ніколи…
 Щоранку він виїжджав з дому — сісти на велосипед сам ще не міг, тож доводилося просити у когось допомоги, і, зціпивши зуби від болю, кілька кілометрів їхав до Дальнього пляжу. Там падав на пісок, повз до води і понад годину плавав. Його сила та витримка вражають, і його розповідь неможливо слухати без сліз…
Винуватців аварії — міліціонерів, котрі в одну мить обірвали життя його дружини і доньки, таки знайшли. Незважаючи на впливових “покровителів” та чималенькі “відкупні”, які йому пропонували, аби “зам’яти” справу, панові Андрію все ж вдалося добитися суду над ними. За два людських життя вбивці заплатили чотирма та двома роками у в’язниці.


МІРИЛО ЩАСТЯ
“Опустити руки, здатися — це легше за все, — каже Андрій Володимирович. — І чим більше починаєш себе шкодувати, тим важче впоратися з бідою… Проте я мусив жити заради сина: на цвинтарі на могилі дружини поклявся, що як би не було, а Андрійка я виховаю, вирощу так, що він не буде терпіти злиднів…”  
У кожного з нас своє мірило щастя. Комусь не вистачає грошей, комусь — новенького авто чи заміського будинку. Він був щасливий спогадами... Проте жити тільки минулим неможливо. Другою дружиною пана Андрія стала… медсестра Галина, котра доглядала його, коли лежав у Тернопільській лікарні №1. “Турбота та увага, з якою поставилася до мене у лікарні незнайома, чужа мені людина, зворушили, — пригадує пан Андрій. — Коли відчуваєш, що ще комусь болить твій біль, що хтось переймається твоїми проблемами, розумієш, що знайшов “свою” людину і доля подарувала тобі ще один шанс стати щасливим… У пана Андрія та пані Галини народилася донечка-красуня Марта.
На жаль, українські реалії такі, що, аби прогодувати сім’ю, Андрій Володимирович змушений був податися на закордонні заробітки у далеку Канаду. Там, працюючи на будівництві, він провів ось уже майже два десятки  років.  “Канадські реалії разюче відрізняються від українських, — каже Андрій Володимирович. — Тим не менше, проживши за кордоном, я залишаюся патріотом своєї країни і хотів би жити та будувати майбутнє своє та своїх дітей саме тут. Проте як воно буде далі — час покаже…”
Незабаром йому 60, хоча цього аж ніяк не скажеш, дивлячись на його молодечий вигляд. До нього завжди радо тягнуться друзі та колеги в Тернополі і в Канаді, його поважають і не перестають щиро дивуватись незламності і життєвій витримці. Його сили духу вистачає на те, щоб підтримати і допомогти іншим, вести власну справу, виховувати дітей і радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку.


Повернутися
23.07.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...