ЧОЛОВІК, КОТРИЙ ПЕРЕМІГ ВІДЧАЙ

 ...Інколи ми просто не наважуємося подивитися в очі чужій біді зблизька. Боїмося, що не витримаємо цього погляду, не знайдемо потрібних слів, аби не образити своїм співчуттям людину, а морально підтримати її. Мені було непросто розпочати розмову з паном Андрієм, але не познайомитися з цим мужнім і надзвичайно сильним чоловіком просто не могла.  
Часто буває так: ніби всього у людини вдосталь — і здоров’я, і робота, і коханням Бог не обділив, а все їй якось “не так” — вічні нарікання, постійна невдоволеність і незбагненна втома від життя. Така людина навіть найпереконанішого оптиміста засмутить своїм мінором. А іншого, трапляється,  безжальна доля так стисне в лещатах, що навіть стороннім поглядом розумієш: вижити в такій ситуації вкрай нелегко, а у відповідь не почуєш жодної скарги і бажання скоритись прикрим обставинам. Зустріч із такими людьми, котрі вижили та стали на ноги наперекір усьому, додає життєвої снаги і вселяє віру в те, що будь-які перешкоди можна здолати, а випробування — пережити…


ВИГРАВАВ У ОЛІМПІЙСЬКОГО ЧЕМПІОНА
Пан Андрій родом із села Лисичинці Підволочиського району. Закінчивши сільську восьмирічну школу, подався до Тернополя здобувати професію газоелектрозварювальника у ПТУ№1. Майже весь вільний час присвячував спорту — був сильним, фізично витривалим хлопцем.   Вперше побачивши велосипедистів, що їхали колоною, наступного ж дня розшукав у Тернополі клуб, де займалися велоспортом, — ДСТ “Локомотив”. Звідси і розпочав свою спортивну кар’єру.
Уже за рік  тренувань потрапив у збірну області з велоспорту, ще через якийсь час виконав норматив майстра спорту. “Зазвичай на те, аби досягти таких успіхів, треба працювати не менше п’яти-семи років, мені ж усе давалося надзвичайно легко, — зізнається чоловік. — Навіть   армійську службу відбував у Тбілісі в спортроті: туди мене перевели після того, як помітили мій виступ у змаганнях на першість України з велоспорту.
У Тбілісі ми не лише тренувалися, а й їздили на різноманітні змагання — були в Москві, Єревані, Тулі… Команда підібралася, без перебільшення, надзвичайно сильна. Так, наприклад, разом зі мною займався Омар Пхаладзе  — згодом він став олімпійським чемпіоном, а я, до речі, у нього на треку вигравав…”
  Спортивна фортуна була прихильною до нього: не раз вигравав першість області, був чемпіоном Центральної ради ДСТ “Колос”; окрім того, пан Андрій — двічі майстер спорту: з велоперегонів на шосе та велокросу. Такого у Тернополі не досягав більше ніхто.


 ТРІЩИНА, ЯКА ПРОЙШЛА КРІЗЬ УСЕ ЖИТТЯ
Життя спортсмена підвладне жорсткому графіку — тренування, змагання, переїзди з одного місця на інше… А так хотілося тихої заводі, де можна було б відпочити від нескінченного щоденного потоку справ, де б смачно пахло домашньою випічкою і звучав дитячий сміх, а за господиню була Вона — одна-єдина…   
Вони з Людмилою були дуже гарною парою. “Об’їздив півсвіту, а дружину знайшов у рідному селі”, —  розповідає пан Андрій. Так завше буває: аби описати того, кого любиш найбільше, не вистачає слів. “Це була дружина від Бога”, — так каже про свою другу половинку чоловік. Коли вони побралися, йому на той час було 24 роки, їй 23 —  вирішив “зав’язати” зі спортом. Усього себе присвятив сім’ї, натхненно звивав родинне гніздечко. Щойно зіп’явся на ноги, збудував дім, про який так мріяв, підростали, наповнюючи його своїм щебетом, діти — син Андрійко та донечка Оля. Здавалося б, живи та радій… Усі мрії і надії перекреслив той фатальний день: шосте вересня 1993 року. Тріщина, яка пройшла крізь усе життя.
Намагаюся не завдати болю спогадами про події більш як 15-річної давнини. Але хіба можна без хвилювань згадувати той страшний момент, коли на твоїх очах помирає найдорожча тобі людина, а ти не в змозі їй допомогти?
Той день він і нині пам’ятає у всіх його страшних деталях. Утрьох, разом із дружиною та донькою, на велосипедах вирушили у сусіднє село до знайомих. Не поспішаючи, їхали узбіччям, аж раптом — сліпуче світло смертоносних фар… Автомобіль з двома міліціонерами, який збив їх, з місця пригоди втік. Андрієві єдиному пощастило вижити. Олі назавжди залишилося дев’ять, а Людмилі — тридцять три… Згодом лікарі скажуть, що якби винуватці підібрали постраждалих і доправили їх до лікарні, Олечку ще можна було б врятувати…  
Він — сильний чоловік. Бути сильним — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з надією дивляться оченята малого сина (Андрійкові на той час було шість рочків), запитуючи: “А далі як?”… А далі він заново вчився жити, дихати, зустрічати світанки. І все без них — найдорожчих та найрідніших. Здавалося, у житті не залишилося нічого, окрім болю та відчаю.
Після аварії він понад тиждень провів у реанімації, не приходячи до тями: була травма голови, грудної клітки, зламана нога... Проте вижив. Коли трішки зміцнів, лікарі попередили, що для того, аби згодом могти повноцінно рухатися, треба не залежуватися, а розробляти пошкоджені м’язи. І коли він ще лежав, прикутий до ліжка, погляд упав на велосипед у кутку, на який, як він думав, не сяде уже ніколи…
 Щоранку він виїжджав з дому — сісти на велосипед сам ще не міг, тож доводилося просити у когось допомоги, і, зціпивши зуби від болю, кілька кілометрів їхав до Дальнього пляжу. Там падав на пісок, повз до води і понад годину плавав. Його сила та витримка вражають, і його розповідь неможливо слухати без сліз…
Винуватців аварії — міліціонерів, котрі в одну мить обірвали життя його дружини і доньки, таки знайшли. Незважаючи на впливових “покровителів” та чималенькі “відкупні”, які йому пропонували, аби “зам’яти” справу, панові Андрію все ж вдалося добитися суду над ними. За два людських життя вбивці заплатили чотирма та двома роками у в’язниці.


МІРИЛО ЩАСТЯ
“Опустити руки, здатися — це легше за все, — каже Андрій Володимирович. — І чим більше починаєш себе шкодувати, тим важче впоратися з бідою… Проте я мусив жити заради сина: на цвинтарі на могилі дружини поклявся, що як би не було, а Андрійка я виховаю, вирощу так, що він не буде терпіти злиднів…”  
У кожного з нас своє мірило щастя. Комусь не вистачає грошей, комусь — новенького авто чи заміського будинку. Він був щасливий спогадами... Проте жити тільки минулим неможливо. Другою дружиною пана Андрія стала… медсестра Галина, котра доглядала його, коли лежав у Тернопільській лікарні №1. “Турбота та увага, з якою поставилася до мене у лікарні незнайома, чужа мені людина, зворушили, — пригадує пан Андрій. — Коли відчуваєш, що ще комусь болить твій біль, що хтось переймається твоїми проблемами, розумієш, що знайшов “свою” людину і доля подарувала тобі ще один шанс стати щасливим… У пана Андрія та пані Галини народилася донечка-красуня Марта.
На жаль, українські реалії такі, що, аби прогодувати сім’ю, Андрій Володимирович змушений був податися на закордонні заробітки у далеку Канаду. Там, працюючи на будівництві, він провів ось уже майже два десятки  років.  “Канадські реалії разюче відрізняються від українських, — каже Андрій Володимирович. — Тим не менше, проживши за кордоном, я залишаюся патріотом своєї країни і хотів би жити та будувати майбутнє своє та своїх дітей саме тут. Проте як воно буде далі — час покаже…”
Незабаром йому 60, хоча цього аж ніяк не скажеш, дивлячись на його молодечий вигляд. До нього завжди радо тягнуться друзі та колеги в Тернополі і в Канаді, його поважають і не перестають щиро дивуватись незламності і життєвій витримці. Його сили духу вистачає на те, щоб підтримати і допомогти іншим, вести власну справу, виховувати дітей і радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку.


Повернутися
23.07.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.