ЖАХ НА КІНЧИКУ ШПРИЦА

СПОВІДЬ КОЛИШНЬОЇ НАРКОМАНКИ

       Заплакана дівчина, яка сидить на лікарняному ліжку, — моя ровесниця, але здається набагато старшою від своїх 30 років. Зубів майже не лишилося, обличчя прорізають глибокі зморшки, втомлені очі вкриті червоними прожилками... На жилистих руках повно маленьких цяточок — схоже на сліди від опіків чи порізів, які дуже довго не могли загоїтись... «Ви ще ніг моїх не бачили, — невесело усміхається Женя. — Я тепер, наче леопард, — вся у плямах від дімедрольних опіків. А була ж колись, ех... А зараз як їду в автобусі, люди бачать мої руки і відсуваються подалі, тільки б поруч не стояти. Напевно, бояться щось підхопити...» Пасажири дарма непокояться: ВІЛ-інфекція через дотик не передається. І потяг до наркотиків — тим паче...

«Сіла» на наркоту, щоб… «віднадити» коханого

      Коли Женя вперше спробувала наркотики, їй не було й 16 років. Життя тоді здавалося яскравим і безхмарним, адже у молодої дівчини з при тернопільського села було майже все, що треба для повного щастя: мама, друзі, гарні речі, гроші «на морозиво»... Був і коханий — привабливий хлопець, старший від неї на 10 років, який (усім подружкам на заздрість) роз'їжджав на модній машині, водив дівчину до ресторану і закидав її подарунками. Тоді Женя навіть не думала, що її кохання виявиться фатальним, і вже через кілька років вона міцно сидітиме «на голці», не в змозі відмовитись від наркотичного кайфу...

      «Мені, звичайно, подобалось, що такий дорослий хлопець звернув на мене увагу... Ходила королевою... Пишалася... А коли дізналася, що він вживає наркотики, то була просто в шоці. Ніяк не могла зрозуміти, навіщо це йому. Почалися сварки, непорозуміння... Думала налякати його: мовляв, якщо ти не кинеш колотися, то i я почну. Він у крик... Не хотів, щоб я життя своє нівечила... І тут подружка «допомогла»: порадила самій щось таке нюхнути, щоб показати хлопцеві, наскільки це погано. Мовляв, після такого він захоче кинути наркотики. Наївні... Спочатку, чесно кажучи, навіть не зрозуміла, що люди в цьому знаходять: мені було настільки зле, що в жахливому стані потрапила до лікарні. Одним словом, передоз. Тоді так злякалася...

      Не зважаючи на це, був і другий раз: меншу доріжку винюхала, а за мить зрозуміла — ось він, кайф... З'явився такий дивний спокій... Таке враження, ніби все можу, все виходить... На душі легко, куди й поділися всі проблеми... Тижня вистачило, щоб цей стан сподобався. А потім захотіла спинитися: думаю, все, вистачить. Лягла відпочити, і так погано стало чогось. Кістки ломить, голова болить, очі. Думала, це грип. Прийшов мій хлопець, подивився так суворо й каже: «Так, ти захворіла, причому дуже серйозно. Ти, люба, вже сидиш...»

«Кайф» чи смерть у шприці?

      Після того Женя вже не намагалася перевиховати коханого — коли з нетерпінням чекаєш на дозу і буквально помираєш без жаданого порошку, годі комусь читати мораль... У дівчини почалося інше життя, в якому на першому місці була не дружба чи кохання, не родина чи сімейне щастя, а маленький шматочок «кайфу» всередині звичайного медичного шприца. Два роки хлопець забезпечував її наркотиками, але згодом їхні долі розійшлися. І тут пішло-поїхало... Грошей на зілля не вистачало, і дівчина почала красти. Не гребувала нічим, що можна було б обміняти на бодай маленьку дозу, і одного разу таки попалася. Про те, як п'ять років тому сиділа у в'язниці за квартирну крадіжку, Женя розповідати не любить, тільки зітхає...

      Уколи ж дівчина навчилася робила куди тільки можна і не можна, хоч медсестрою в лікарню йди. Єдиними табу для неї залишалися глибинні центральні вени — їх наркоманка ніколи не чіпала, тому що боялася колись вколоти щось не те і сконати в муках. Страх з'явився невипадково: якось  Женин знайомий переплутав шприци, зробив ін'єкцію у вену, а за хвилину його скрутило в три погибелі. Поки дівчина викликала «швидку», поки бригада медиків їхала на допомогу, у хлопця порвалися важливі артерії й постраждала від опіків вена, без якої життя просто неможиве. А якби смертельний розчин ішов по тонких судинах, людину вдалося б урятувати...

      Втім, коли в голові пульсує тільки одна думка, коли тіло прагне чергової дози (а інакше — смерть), ніхто не дбає про безпечність уколу — просто не до того. Прозріння приходить дуже пізно, і чим жахливішою хворобою тебе «нагороджують» друзі-наркомани, тим сильніше ти починаєш ненавидіти людину, яка привела тебе до притону. Женя досі не знає, хто з компанії заразив її ВІЛ-інфекцією, але розуміє, що рано чи пізно це мало статися: «У кімнаті купа народу, береш шприц, а чий він? Не знаєш, та й байдуже... Під водою звичайною його промиваєш, наче це від чогось може врятувати... Жах! Одного разу мені зателефонувала мама хлопця, який був у нашій компанії, і сказала: «Усе, дорогі товариші, докололися. У мого сина знайшли ВІЛ. Я не знаю, хто з вас винний, хочу просто попередити». Хтось пішов здавати аналізи, хтось не захотів цього робити: мовляв, краще цього не знати. Я спочатку подумала, що це кінець. Пішла до лікарні, але спочатку аналізи не підтвердили ВІЛ. Інфекцію знайшли пізніше».

«У мене було два виходи: кинути наркотики або повіситись»

      Про те, як далі жити з таким діагнозом, дівчина особливо не замислювалась. Потрапила до міського  центру профілактики та боротьби зі СНІДом, слухняно приймала антибіотики, проходила антиретровірусну терапію, розуміючи, що без цього просто не виживе, але з наркотиками ставало все гірше. Чи то з відчаю, чи то від страху Женя кололася все більше й більше: «В лікарні крутилася, як могла, щоб дістати гроші. Просила маму, аби привезла мені телевізор у палату, а сама телефоную до бариги і віддаю «ящик» за наркотики. Потім продавала мобільні телефони — залишила їх тут близько десятка. Мамі казала, що загубила, вкрали, поламався... Перший телефон мама купила дійсно класний, а потім, коли все зрозуміла, привозила здоровенні «цеглини» — допотопні  «Моторроли», які йшли буквально за  безцінь. Я була така сердита... Це ж треба було домовитись з баригою, заплатити з виторгу людині за таксі туди й назад, та ще й гроші за дозу дати. Лікарі, коли дізнавалися, мене сварили, навіть міліцію викликали сюди, але все марно... Коли хочеш вколотися і знаєш, що внизу стоїть «та сама» людина, ти навіть у вікно стрибнеш...»

      Лікуватися від наркозалежності дівчина не хотіла, тому всі попередні «походи» до клінік (перший раз — для мами, потім для міліції, щоб не чіпали) не дали жодного результату. Усвідомлення біди прийшло тільки після того, як тяжко захворіла мама. Тоді Женя зрозуміла, що далі вона так жити не хоче: «У мене два виходи: кинути наркотики або повіситись. Все, варіантів більше немає. Я спеціально послала всіх своїх знайомих подалі, викинула записну книгу, посварилася страшенно з усіма, щоб не було спокуси повернутись. Гарного хлопця, сім'ю, дітей — нічого не треба. Яке вже тут кохання... Хочу працювати і допомагати мамі. Хочу знати, що в мене вдома все давно готове для ремонту, і я зможу цей ремонт зробити. Щоб мама не доношувала мої речі, а могла витратити гроші на себе. Щоб не боялась за мене...»

      Зараз Женя проходить  терапію і вірить, що в неї стане сил назавжди відмовитись від наркотиків і налагодити життя. Нещодавно вона вилила в унітаз «ширку», принесену до лікарні кимось із «друзів», і від того відчула себе просто чудово. А щодо ВІЛ... Сьогодні це діагноз, а не вирок, і з ним живуть тисячі людей. Знаходять собі пару, народжують здорових дітей (сучасні технології і не таке дозволяють робити), виховують малят і живуть до старості. І Женя — не єдина… Таких, як вона,  багато...


Повернутися
02.09.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.