«Із молитвою проти раку»

Доброго дня, шановна редакціє! Хоч газета ваша ще дуже «молода», проте уже встигла сподобатися багатьом читачам, серед яких і я. Тому хочу поділитися з вами найболючішим, найсокровеннішим, най-най-най… Прошу реакцію не вказувати мого прізвища, хоча історія, що я вам розповім, цілком правдива...

Мудрі люди кажуть, що головне — не скільки днів життя нам вділено, а скільки життя буде у тих днях. Це усвідомлюєш тільки тоді,  коли  страшна недуга чорним крилом обіймає тебе і не дає шансу вирватися. І голос зрадницьки тремтить, і сльози омивають обличчя, коли встановлюють діагноз – рак. Як з ним боротися?  

Рік тому моє життя поділилося на «до» і «після». «До» —  спокійне, безтурботне життя, яке обірвалося в одну мить, коли від лікаря вперше почула слово «рак».  Далі були два виснажливі курси хіміотерапії, мастектомія. І — безнадія… Хоча, ні! Надія все-таки є у кожного. Проте на той час я була повністю розбита. Душевний біль, депресія, відчуття власної неповноцінності... Але коли після операції УЗД виявила пухлину ще й в другій груді і сказали готуватися до її ампутації, я вирішила, що так просто хворобі не здамся. Раз Бог дав мені таке випробування (саме випробування, а не кару!) я пройду його з честю і вийду переможницею з двобою з хворобою. Щодня ходила в церкву, причащалася. Читала також молитву до Бога на оздоровлення душі і тіла за допомогою святого Шарбеля, приклавши до тіла образок з його зображенням. Поверталася до дому з церкви умиротворена і радісна, повторюючи собі: «Ісус мене спасе». І тоді в груді, біля якої був прикладений образок, відчула ніби легенький укол, кілька секунд там щось поворушилося й затихло… Наступного дня УЗД не виявило в груді  пухлини, хоча ще кілька тижнів тому вона там була… Лікар сказав, що тепер можна обійтися без операції. Я немов відсвяткувала друге народження… Нині не втомлюся дякувати  Богу, що вислухав мої молитви, і хочу звернутися до всіх, хто стикається з подібним випробуванням: моліться і вірте. Адже велика віра і щира молитва здатна перемогти навіть найважчу недугу…

Оксана, м. Монастириська.

 

Повернутися
26.02.2015
Категорія: Наголос
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.