ГОЛОДОМОР І ТЕРНОПІЛЬЩИНА: ХОЧ І НЕ ГОЛОДУВАЛИ, ТА ГОЛОДНИМ ПОМАГАЛИ

28 листопада Тернопільщина, як і вся Україна відзначала “голодну” дату: 82 роковини Голодомору – жахливого сталінського геноциду проти Українського народу.  Про причини Голодомору говорять різне, тільки в одному всі одностайні – причини мільйонів смертей – не неврожай, а колективізація, власне проти якої тодішні українські селяни вперто виступили. Диктатора ж воля народу не спинила – і почався голодний терор та знищення цілої нації.

Що ж було на Тернопільщині? В нас голодомору не було. Жителі західної України були під владою польської окупації.  Зате, як нагадує Вікіпедія, саме на прикордонну Тернопільщину масово втікали жителі сусідньої Вінницької області (тоді до неї входила і сучасна Хмельницька).

Жителі Тернопілля не лише допомагали продуктами, але й збирали кошти для порятунку голодуючим. Започаткували цей рух священики панахидами за упокій душ жертв голодомору в УРСР, під час яких вони закликали паству жертвувати хто скільки може для порятунку братів за Збручем. Ініціатором та організатором продовольчої допомоги став «Подільський союз кооператив», до якого приєдналися «Просвіта», ОУН, «Союз українок», «Рідна школа», «Маслосоюз» та інші політичні й громадські організації. Вони ж надіслали петиції протесту на адресу радянського уряду та Ліги Націй.

Разом з іншими «західняками» рятували тернопільчани від голоду й росіян, білорусів та молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей цих республік за порятунком, і знаходили його.

Як згадує у документальному фільмі “Стахо-варят з Тернополя” корінна жителька нашого міста Ірина Максимів, мешканці Тернполя та довколишніх сіл зібрали для голодуючих українців, які знаходились по той бік Збруча, великі підводи з продуктами. Так, у Тернополі про голод знали і намагались допомогти. Проте на кордоні радянська влада під страхом розстрілів, наказала повертатися назад.


Повернутися
28.11.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...