У БУЧАЧІ БАТЬКО З СИНОМ ТРИМАЛИ В ЗАРУЧНИКАХ ОФІЦІАНТКУ

Прикрі випадки розбійництва в області трапляються мало не щодня.

У Головному управлінні обласної поліції розповіли, що офіціантку з Бучача місцевий підприємець запідозрив у тому, що вона може знати, куди поділися його  п’ятдесят тисяч американських доларів. Майже півтора року чолов’яга виношував план, як змусити дівчину зізнатися у цьому.

Як розповів начальник Бучацького відділення поліції Сергій Гаврилюк, до правоохоронців звернувся власник місцевого бару із заявою, що двоє невідомих чоловіків викрали та три години незаконно утримували його працівницю. Оперативники миттєво відреагували на повідомлення і вже за дві години встановили осіб викрадачів. З’ясувалося, до злочину причетна родина місцевих підприємців, точніше, батько з сином.

Старший з підозрюваних розповів, що півтора роки тому він після сварки з дружиною взяв з дому величезну суму у валюті і поїхав запивати горе у місцевих генделиках. Ніби тоді й пропали гроші. Чоловік спокою не мав, все думав-гадав, хто міг вкрасти, чи бодай щось знати про зниклі долари. Спогади чомусь видавали образ офіціантки з гриль-бару. За неї й вирішив узятися.

Разом з сином напередодні добряче хильнули і поїхали вистежувати жертву. Щойно дівчина вийшла з приміщення бару, а було це близько третьої години ночі, месники накинули їй на голову поліетиленовий пакет, засунули в машину і повезли до закинутого приміщення неподалік свого господарства. Розмову з дівчиною вели у масках, аби та їх не впізнала. Змусили нещасну зізнатися у тому, що вона щось знає про гроші. Зізнання записали на диктофон.

Згодом цей запис став одним із доказів їхнього злочинного діяння. Поліцейські також вилучили маски.

Вирішується питання про обрання підозрюваним міри запобіжного заходу. Кримінальне провадження розпочато за частиною другою статті 146 ККУ -незаконне позбавлення волі або викрадення людини.


Повернутися
28.11.2015
Категорія: Кримінал
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...