БЕЗ НЬОГО ОСИРОТІВ ВЕЛЕСНІВСЬКИЙ МУЗЕЙ…

 Тернопільщина зазнала важкої втрати – на 80-му році життя відійшов у засвіти незмінний директор обласного комунального етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка у селі Велеснів Монастириського району, заслужений працівник  культури України,  лауреат премії імені П.Чубинського, Всеукраїнської премії «За подвижництво» імені В.Гнатюка  Остап Степанович Черемшинський.

Перестало битися серце справжнього сподвижника, краєзнавця, етнографа, літературознавця, громадського діяча. Остап Черемшинський був  незмінним директором Велеснівського етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, який, власне, і з’явився у селі його стараннями і трудами. Усе своє життя він присвятив збору матеріалів про життя та творчий шлях українського етнографа, фольклориста та літературознавця Володимира Гнатюка.  Розробляв експозиції, налагодив ділові контакти з музейними працівниками Тернополя, науковцями Львова, Києва, близького та далекого зарубіжжя.  

Він був чоловіком, без перебільшення, унікальним. Понад 50 років займався вишиванням! У доробку Остапа Степановича — сорочки, краватки, рушники, подушки, жанрові картини та ін., він також розробляв візерунки вишивок.

Остап Черемшинський  був прикладом ентузіазму та відданості своїй справі. Ще цього річ у березні журналісти видання «Яблучко» завітали до нього у Велеснів. З яким захопленням він розповідав про своє «дітище», скільки ще планів та ідей виношував… На жаль, їм не судилося збутися…

 «Гнатюкові пощастило…з  Черемшинським»

— Понад півстоліття тому я вперше дізнався, що в моєму селі народився академік Володимир Гнатюк, — розповідав нам Остап Степанович. — З того часу я поставив собі за мету збирати матеріали про нього, навіть не думаючи про те, що може бути музей. Десь там у серці, в душі, жевріла така надія, але я ніколи не сподівався, що то буде такий справжній, великий музей, відвідування якого у багатьох відвідувачів просто перехоплює подих...» Цей музей «пасував» би не те, що Тернополю, йому позаздрили б навіть у столиці. А він — у скромному Велесневі, що на Монастириині, пообіч двох берегів річки Коропець.

6 червня 1961 року стало тим щасливим днем, відколи молоденький краєзнавець з Велеснева Остап Черемшинський почав збирати матеріали про свого славетного земляка. До осені 19673-го неподалік від місця, де жила родина Гнатюків, було споруджено спеціальний будинок. 1 вересня 1968 року етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі відчинив свої двері для відвідувачів. Упродовж усього періоду музей існував та й існує нині завдяки фанатизму та наполегливості незмінного директора Остапа Черемшинського та його рідної сестри Романи. Їм вдалося зібрати такі раритети, яким позаздрять світові музеї. 

Музеїв на Тернопільщині десятки, в Україні — сотні, проте такого, як музей Володимира Гнатюка у Велесневі, нема ніде.  Оглянувши експозицію і почувши захоплюючу розповідь директора, відчуваєш, ніби поспілкувався з самим Володимиром Гнатюком — українським етнографом, фольклористом, мовознавцем, літературознавцем, мистецтвознавцем, перекладачем та громадським діячем, якого свого часу вважали у Львові українським націоналістом номер два після Михайла Грушевського (тривалий час так вважала й радянська влада, і лише дивом збережені два листи Максима Горького до Гнатюка врятували зроблене великим українським народознавцем і дали змогу відкрити обласний музей).

 Варто визнати, зазначає відомий тернопільський журналіст Михайло Маслій, що Гнатюкові пощастило з Черемшинським, — адже він, його справи живуть і будуть жити завдяки фанатизму та далекоглядності цього відданого українській справі чоловіка. Завдяки Остапові Степановичу музей Гнатюка має фонди, яким позаздрить будь-який світовий. Більше того, велеснівський ентузіаст міг би легко відкрити ще не один музей з умовною назвою „Гнатюк і друзі”, адже зібрав такі дивовижні оригінальні речі про його колег, яких немає в обласних і національних збірнях: Івана Франка, Соломії Крушельницької,  Михайла Грушевського, Олени Кульчицької, Лесі Українки...  Зроблене Гнатюком і збережене Черемшинським чекає вдячних нащадків.

І до тіла, і до душі

Недаремно народна мудрість гласить, що талановита людина талановита у всьому. Мандруючи музеєм, помічаю кілька десятків філігранно вишитих вигадливими візерунками сорочок. Виявляється, і це — справа рук Остапа Степановича. Важко повірити, що уся ця краса не намальована, а вишита, і що творили її лише різнобарвні нитки та безмежне терпіння і натхнення вишивальника… Подумалося: невже так може вишивати чоловік?!

Своїми унікальними роботами він довів, що вишивання не є привілеєм виключно жіноцтва. «Як на мене, у вишиванні не може бути розподілу на «чоловіче» та «жіноче», — переконаний Остап Степанович. — Це мистецтво підвладне усім, кому вистачає терпіння та натхнення за допомогою голки та нитки «малювати» на полотні дивовижні картини…»

 І без того незвичайне як для чоловіка захоплення — вишивка — переросло для чоловіка ще й у дуже своєрідне колекціонування. Великий знавець і поціновувач народних традицій свою першу вишивку хрестиком зробив ще у десять років і ось уже понад 70 років Остап Черемшинський вишиває. Коли навчався у четвертому класі, вишив першу, ще зовсім простеньку, сорочку. А потім чого тільки не вишивав - і рушники, і наволочки, і картини. Візерунки для вишивок чоловік ніколи не копіює звідкілясь, а завжди придумує сам. Його роботи експонувалися на районних, обласних та всеукраїнських виставках образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва.

Відколи ж Україна стала незалежною, Остап Черемшинський  до кожної річниці цієї знаменної події вишивав собі спеціальну святкову сорочку. Їх було двадцять три, двадцять четверта була «в проекті». Не встиг…