ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №43

Колись ми з вами вірили, ніби живемо в дедалі кращому світ. А він – нічим не кращий, ніж був у часи Першої і Другої світової, Голодомору та Голокосту. Все той же світ, у якому може трапитися все, навіть найстрашніше. Теракти, смерть, відчуття небезпеки, страх перед хаосом і невпевненість. Це страшно. Смерть — це завжди страшно.

Коли минулого тижня українські сім’ї разом з дітьми  несли квіти під посольство Франції, усі мами та бабусі шептали своїм чадам на вушко приблизно одне й те ж: «Дивись, ось до чого призводить ненависть…»

Ненависть руйнує. Перш за все того, хто носить її в собі. Випалює як напалм.  Справжнім патріотизмом є не ненависть до ворогів, а любов до Батьківщини.

 Я вірю, що є межа, після якої всі перемовини і компроміси втрачають сенс. Але я не вірю, що захворівши на ненависть, ми зможемо збудувати Україну, про яку мріяли на Майдані.  Нині ми маємо дуже багато болю. Болить кожна звістка про загибель людей, кожна зустріч із пораненими… Що з цим болем робити? Перетворити цей біль в дію!

Людина все життя вчиться любити. Любити себе, любити ближнього, любити життя. Це важлива і важка наука, і — вибачте за банальність — те, що робить людину людиною. Захворівши на ненависть, з кожним днем ми інфікуємося нею все більш і більше, стаючи біологічною зброєю. Не можна радіти смерті. Не слід звикати до трупів. Смерть ворога — також смерть. А, отже, трагедія. Вимушене зло, але зло.

Так, звісно ж, солдат-воїн — він апріорі герой.  Він сильний і мужній, він — об’єкт жіночих зітхань і чоловічих заздрощів. А пацифіст — смішний та наївний. Проте саме він — правий… Бо усі війни починаються з ненависті, але усі перемоги приходять від сили Божої любові.


Повернутися
22.11.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...