ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №43
Колись ми з вами вірили, ніби живемо в дедалі кращому світ. А він – нічим не кращий, ніж був у часи Першої і Другої світової, Голодомору та Голокосту. Все той же світ, у якому може трапитися все, навіть найстрашніше. Теракти, смерть, відчуття небезпеки, страх перед хаосом і невпевненість. Це страшно. Смерть — це завжди страшно.
Коли минулого тижня українські сім’ї разом з дітьми несли квіти під посольство Франції, усі мами та бабусі шептали своїм чадам на вушко приблизно одне й те ж: «Дивись, ось до чого призводить ненависть…»
Ненависть руйнує. Перш за все того, хто носить її в собі. Випалює як напалм. Справжнім патріотизмом є не ненависть до ворогів, а любов до Батьківщини.
Я вірю, що є межа, після якої всі перемовини і компроміси втрачають сенс. Але я не вірю, що захворівши на ненависть, ми зможемо збудувати Україну, про яку мріяли на Майдані. Нині ми маємо дуже багато болю. Болить кожна звістка про загибель людей, кожна зустріч із пораненими… Що з цим болем робити? Перетворити цей біль в дію!
Людина все життя вчиться любити. Любити себе, любити ближнього, любити життя. Це важлива і важка наука, і — вибачте за банальність — те, що робить людину людиною. Захворівши на ненависть, з кожним днем ми інфікуємося нею все більш і більше, стаючи біологічною зброєю. Не можна радіти смерті. Не слід звикати до трупів. Смерть ворога — також смерть. А, отже, трагедія. Вимушене зло, але зло.
Так, звісно ж, солдат-воїн — він апріорі герой. Він сильний і мужній, він — об’єкт жіночих зітхань і чоловічих заздрощів. А пацифіст — смішний та наївний. Проте саме він — правий… Бо усі війни починаються з ненависті, але усі перемоги приходять від сили Божої любові.
← Повернутися
