ІЗ ХРАМУ ЗРОБИЛИ ЗЕРНОСХОВИЩЕ... А ІЗ ЗЕРНОСХОВИЩА —ХРАМ!

Храм в Острівці, який руйнувався багато років, знову запрацював — нині у храмі знову збираються віруючі. 

Наприкінці ХІХ століття у селі був збудований римо-католицький костел, який діяв до приходу «визволителів» зі сходу. Згодом комуністи закрили костел і зробили у ньому зерносховище.

У 2009 році відомий уродженець Острівця, нині, на жаль, уже покійний Роман Лубківський — письменник, перекладач, громадський діяч звернувся з ініціативою реконструювати храм і відкрити у ньому греко-католицьку церкву та музей сакрального мистецтва. Пропозицію він висловив священику Віталію Мадарашу, який охоче її підтримав.

- На той час костел був у занедбаному, напівзруйнованому стані. Через побитий дах протікала дощова вода, стіни потріскані та облуплені, обшарпані рами без шиб, понівечена підлога. Попереду був великий об’єм робіт, аби вдихнути нове життя у старе і знищене приміщення, – повідомляють у прес-службі ОДА.

Протягом шести років своєрідним виконробом на об’єкті був старший брат Андрій Цаплап, який влітку цього року відійшов у вічність. Його справу продовжив племінник Романа Лубківського Роман Дубас.

Нещодавно, на храмовий празник в Острівці, храм запрацював знову. Перед УГКЦ святого великомученика Димитрія зібрались жителі Острівця і навколишніх сіл, гості з Теребовлі. На жаль, серед них не було Романа Лубківського, ініціатора реконструкції храму, який не дожив до цієї святкової події кілька тижнів.

Учні місцевої школи тримали у руках синьо-жовті прапорці. Разом із семінаристами прибув архиєпископ, митрополит Тернопільсько-Зборівської єпархії Василій Семенюк, якого жителі села зустріли хлібом-сіллю.


Повернутися
22.11.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.