ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №42

Чи кожен із вас був у Європі? Незалежно від вашої відповіді, запевню — так, ви там були. Щодня, живучи у своєму рідному місті чи селі, ви перебуваєте… у Європі. І це не жарт, сарказм чи рожеві мрії. Це наша реальність.  Україна   споконвіку належить до Європи і розташована в ній. І не десь на її узбіччі, а в її центрі.  У 1887 році спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії та Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей, був встановлений географічний Центр Європи. Він — у маленькому селі Ділове в Закарпатській області Рахівського району.

 До цього центру Європи не ходять пасажирські експреси, не літають повітряні лайнери, і потрапити сюди можливо тільки однією — звивистою і пощербленою — гірською дорогою. Тим не менше, Європа уже — в Україні. Тоді чому ж Україна ще не в Європі? Це питання, яке задумувалося як риторичне, насправді має безліч відповідей.

 В одній із них я згоден з письменником Юрієм Андруховичем — може, Європа просто боїться? Ні, не українців — вони не зруйнують нічиїх міст і не знищать жодної культурної пам’ятки, і навіть ринку праці вони не зруйнують, це ж просто нонсенс.  Може, вона боїться Європи, самої себе? Може вона тому від нас і закривається, що ми заблизько до серця прийняли її вартості, що ці вартості стали нашими? Бо насправді їй самій уже давно до цих вартостей немає ніякого діла?.. 

 Чимало політиків та діячів люблять порівнювати Європу зі спільним домом. Тим не менше, українцям незрозуміло чому заборонено без дозволу заходити до деяких його кімнат і ми залишаємося неначе виштовхнутими з власного дому.  

   Україні не потрібно йти в Європу. Українцям просто потрібно зробити так, аби Європа прийшла в Україну. Бо тільки тут вона ще має шанс стати такою, якою ми її собі намріяли.

 


Повернутися
11.11.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...