«ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ ПОПЛАТИЛАСЯ УСЯ НАША СІМ’Я…»

Теребовлянка Пані Стефа присвячує цю розповідь своєму покійному батькові, який переніс дві каторги – польську й радянську, і який чесно прожив усе своє довге життя, за що заслужив повагу та любов людей. Він у тяжкий партократичний час радянського режиму зумів відновити греко-католицьку церкву у своєму рідному селі Іванівка Теребовлянського району. А помер у віці 97 років, у час незалежної України.

 Зрадив… «Звір»

Стефанія Деркач-Антонів народилася в сільській родині патріотів у 1940 році в с. Іванівка Теребовлянського району. Її батько, Василь Вівчар, був головою сільради, в різні роки - головою кооперативу, а мама – домогосподаркою. Мала вона дві сестри, Марію та Ольгу, і брата Михайла. Між дітьми в їхній родині була велика різниця у віці, так як їхній тато близько 10 років перебував у Канаді на заробітках. За розповідями, пану Василю довелося за свої проукраїнські патріотичні погляди побувати у польській в’язниці, але він звідти втік і прийшов додому пішки. І ось після польської влади прийшла радянська, набагато гірша для всіх українців. Рідний брат пана Василя пішов у націоналістичне підпілля, також з ним пішли його племінники, діти рідної сестри. У той час пан Василь був головою сільради, але всіляко допомагав патріотам УПА. Одного разу господарі села зі своїм головою зібралися на вулиці й почали радитись, як і в чому надалі допомагати повстанцям, все обговорили до дрібниць. Проте наступного дня про зібрання сельчан дізналося НКВС, майже всіх арештували та засудили, окрім одного, який і виявився зрадником. Потім у селі люди дали йому прозвисько «Звір», кажуть, що помер він не по-людськи, спотворений невідомою хворобою.

Пані Стефа з розповідей матері та батька пам’ятає, що її старший брат Михайло (1924 р.н.) знаходився в 1945 році у Чортківській в’язниці за активну участь в УПА. Того ж року хлопця з іншими бранцями гнали колоною на Умань, а потім енкаведисти його розстріляли (дані з архівів є лише про рік страти). Більшість з її родини та й інших сельчан брали участь у визвольному русі. Ще й донині пані Стефу деякі людці кличуть поза очі бандерівкою. Та жінка на те не ображається, навпаки, гордиться, от лише прикро їй, що не кажуть в очі, а так як і за радянської влади – тихцем і з якимось острахом. Імена батька пані Стефанії, його рідного брата, сина, племінників викарбувані на кам’яних плитах меморіального комплексу героям ОУН-УПА на цвинтарі в Теребовлі.

Малу Стефу переховували у криївках, клунях та льохах

Батька пані Стефи забрали енкаведисти 1946 року і він цілий рік просидів у карцері. Вірніше - простояв, бо на долівці була вода, а по ногах лазили щурі. Його засудили за сина, а маму – за чоловіка. З нею забрали і доньку Ольгу, потім і багато інших сельчан потрапили у жорна тієї проклятої людьми і Богом каральної радянської машини. Найстаршу сестру Марію (1922 р.н.) не чіпали, бо вона була заміжня і мала інше прізвище, жила окремо. Коли матір пані Стефи вивозили до Сибіру в 1947 році, на залізничному вокзалі в Теребовлі мала донька спала на фірі у сіні, замучена дорогою. Мати підмовила одну зі своїх знайомих, і та просто вкрала дитину та подалася в темряву. На рідній землі, дякувати Богові, ще залишалося багато з родини пані Стефи, от на них і надіялася її мати.

– Тоді, – згадує Стефа Деркач-Антонів, – мене із залізничного вокзалу завели у якусь хату біля «Побуткомбінату». Ранком я прокинулась, дивлюся – чужа хата, немає ні мами, ні сестри… Тож плакала цілий день і аж під вечір прийшов мій двоюрідний брат, який був у підпіллі, і забрав мене до рідного села.

Відтоді почалося переховування дитини репресованих у близьких та далеких родичів, інших добрих людей у криївках, клунях та льохах. Але НКВС не спало, дізналося про дитину і посилено її шукало. Проте в селі було більшість добрих людей, ще й голова сільради, дальній родич сім’ї Стефи на прізвище Тихоліз, допомагав, сповіщав про черговий приїзд тих нелюдів-шукачів, і дівчинку надійно ховали. Начальника тієї зграї пані Стефа пам’ятає і донині. Одного разу при черговій облаві малу заховали у кубашок. Це під сільською піччю місце для зберігання дров, воно закривалося бляшаною лядою. Дівчинку поспіхом запхали туди, заклали дровами спереду. Так малечу переховували цілий рік, дівчинка змарніла, виснажилась і фізично, і психологічно. Пані Стефа каже, що й донині не позбулася тих травм, деколи нервує, не спить, сняться ті жахіття, що от-от за нею прийдуть і заберуть до Сибіру.

У Сибіру знайшла своє кохання

У той час її матір уже доправили до Сибіру, в с. Руднік-Кадалай Черновського району Читинської області. Вона разом з іншими односельцями та висланими українцями жили у бараках, ходили два рази на добу відмічатися у комендатуру. Зі списків до Сибіру якось вдалося малу доньку видалити, тому в матері трохи заспокоїлося серце. За рік і в селі перестали шукати малу дівчинку, вона вже жила у старшої сестри, яка мала троє діток, ото ж і Стефцю кликала, як хтось чужий до хати приходив, їх ім’ям. На той час пан Василь Вівчар відбував свій строк у м. Ухті (Комі) і мав право один раз на рік надсилати звісточки рідним. Слід сказати, що цей чоловік був чесним та справедливим зі всіма, і люди в селі його за те поважали та любили. От він того єдиного дозволеного листа написав своїй давній знайомій - вчительці німецької мови і попрохав її якимось чином влаштувати малу Стефцю до школи. І та зробила це. Стефа ходила до школи без всяких документів й далі переховувалась у родини, а деякий час жила навіть у сусідньому с. Глещава у добрих людей на прізвище Василькові. Таким чином за декілька років Стефа закінчила 7 класів. Мама в Сибіру дуже за нею скучала, вже якось там прижилася, навіть почала висилати звідти посилки такі-сякі і не лише Стефі, а й усім дітям сестри. Туга за рідною кровинкою дійшла до того, що мати знайшла одного земляка з с. Ілавче, який служив недалеко від неї. От вона з ним зустрілася й попрохала привезти до неї Стефу, коли той буде вдома у відпустці. Потім зробила виклик доньці та вислала його додому. Той солдат радянської армії виконав прохання матері та привіз їй доньку.

– Коли я приїхала до мами, – пригадує пані Стефа, – то вона мене цілий місяць відгодовувала та водила по всіх лікарях, бо я виглядала не кращим чином і постійно плакала. Пішла там до 8 класу. Всі кликали мене «бандерівка», насміхалися і всіляко знущалися, навіть деколи стусанів діставала, а російська мова для мене була просто жах. Тато ще був у в’язниці, але з мамою переписувався і казав їй, щоб мене змушувала вчитися. Після 8-ми класів я пішла на курси закрійників. Ми продовжували жити у довжелезних дерев’яних бараках, яких поряд було багато. В них мешкали наші земляки й інші репресовані українці. Але всі жили дружною родиною, допомагали один одному. З деякими людьми із тих бараків ми й донині підтримуємо зв'язок. Коли мені виповнилося 16 років, тато наполягав, щоб я вийшла заміж за когось із наших і в жодному разі не за москаля. Невдовзі так і сталося, я побралась із Василем Мироном із с. Клювинці Гусятинського району, котрий був старшим за мене на 8 років і працював на шахті. Ми брали шлюб підпільно, адже там були й наші вислані священики, а вже потім розписалися. На весілля прибув і наш тато, хоч додому йому повертатися ще було заборонено. Через рік у нас народилася донька.

До рідного дому не пускав місцевий вчитель

У рідне село пані Стефа повернулася з дитиною та чоловіком у 1958 році. Татове обійстя, на яке він довгі роки заробляв у Канаді, вже було зайняте місцевим вчителем. Тож родина поселилася у своєї сестри. За деякий час у село приїхав представник КДБ й вимагав, щоб чоловік і жінка з дитиною забиралися, куди очі дивляться. Знову довелося переховуватись. Та потім пані Стефа записалася до колгоспу дояркою і зробила за 2 роки офіційні документи. Невдовзі повернулася її старша сестра Ольга з родиною, після смерті Сталіна - й батьки пані Стефи. Тато відразу почав добиватися пенсії та виробляти документи на право володіння своїм обійстям, і це йому вдалося. Вчитель хату Вівчарів не хотів звільняти. Пан Василь не пішов на загострення ситуації, бо не хотілося йому ще раз відбувати покарання. Він пішов законним шляхом і правда була на його боці. Та той вчитель був упертий, не ступався, навіть переночувати земляків не пустив. Так матір пані Стефи просиділа першу ніч у нього в сінях. Нічого не допомагало – ні офіційні документи, ні звернення голови сільради. Тому матір одного разу за відсутності родини того вчителя взяла та й повикидала надвір усі їхні речі, а свої занесла, ще й козу привела у хлівець від дочки. Нарешті вся родина зібралася в рідних пенатах та й зажила, загаздувала спокійно.

Помер, дочекавшись незалежної України

В Іванівці греко-католицька церква була закрита радянською владою понад 20 років. По поверненню з Сибіру Василь Вівчар разом з людьми задумав її знову відкрити. І як це вдалося доброму християнину – нікому не відомо, але він самотужки побував у Москві та привіз звідти потрібні документи і церкву відкрили. Мало того, він ще й священика знайшов і сам у тій церкві був дяком. Крім того, його друзі з Канади не один рік надсилали кошти на реставрацію церкви та її відбудову. Пані Стефа каже, що її тато помер у 97 років, уже за незалежної України, гідно завершивши всі свої земні добрі справи…

З початку 70-х років минулого століття пані Стефа мешкає у Теребовлі, розповідає, що тоді продали вони корову, позичили кошти та й купили хату в райцентрі. Живе у селі сестра пані Стефи, вона інвалід. Довгий час пані Стефа не могла добитися статусу репресованої, так як їй говорили, що вона сама поїхала в Сибір. Все ж добрі люди знайшлися в області й допомогли їй, адже не дай Боже нікому пережити те, що перенесла маленькою ця сильна жінка… Нині у пані Стефи є дві доньки і син, 8 онуків і 4 правнуки. За незалежної України вона брала найактивнішу участь у Народному русі, є членом спілок Політв’язнів та репресованих, Союзу українок, в хорі якого співає і зараз, у Конгресі українських націоналістів. У неї все тепер добре, хоч деколи і приходить у снах усе те пережите в дитинстві…

Віктор Аверкієв

http://gazeta1.com


Повернутися
11.11.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.