«ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ ПОПЛАТИЛАСЯ УСЯ НАША СІМ’Я…»

Теребовлянка Пані Стефа присвячує цю розповідь своєму покійному батькові, який переніс дві каторги – польську й радянську, і який чесно прожив усе своє довге життя, за що заслужив повагу та любов людей. Він у тяжкий партократичний час радянського режиму зумів відновити греко-католицьку церкву у своєму рідному селі Іванівка Теребовлянського району. А помер у віці 97 років, у час незалежної України.

 Зрадив… «Звір»

Стефанія Деркач-Антонів народилася в сільській родині патріотів у 1940 році в с. Іванівка Теребовлянського району. Її батько, Василь Вівчар, був головою сільради, в різні роки - головою кооперативу, а мама – домогосподаркою. Мала вона дві сестри, Марію та Ольгу, і брата Михайла. Між дітьми в їхній родині була велика різниця у віці, так як їхній тато близько 10 років перебував у Канаді на заробітках. За розповідями, пану Василю довелося за свої проукраїнські патріотичні погляди побувати у польській в’язниці, але він звідти втік і прийшов додому пішки. І ось після польської влади прийшла радянська, набагато гірша для всіх українців. Рідний брат пана Василя пішов у націоналістичне підпілля, також з ним пішли його племінники, діти рідної сестри. У той час пан Василь був головою сільради, але всіляко допомагав патріотам УПА. Одного разу господарі села зі своїм головою зібралися на вулиці й почали радитись, як і в чому надалі допомагати повстанцям, все обговорили до дрібниць. Проте наступного дня про зібрання сельчан дізналося НКВС, майже всіх арештували та засудили, окрім одного, який і виявився зрадником. Потім у селі люди дали йому прозвисько «Звір», кажуть, що помер він не по-людськи, спотворений невідомою хворобою.

Пані Стефа з розповідей матері та батька пам’ятає, що її старший брат Михайло (1924 р.н.) знаходився в 1945 році у Чортківській в’язниці за активну участь в УПА. Того ж року хлопця з іншими бранцями гнали колоною на Умань, а потім енкаведисти його розстріляли (дані з архівів є лише про рік страти). Більшість з її родини та й інших сельчан брали участь у визвольному русі. Ще й донині пані Стефу деякі людці кличуть поза очі бандерівкою. Та жінка на те не ображається, навпаки, гордиться, от лише прикро їй, що не кажуть в очі, а так як і за радянської влади – тихцем і з якимось острахом. Імена батька пані Стефанії, його рідного брата, сина, племінників викарбувані на кам’яних плитах меморіального комплексу героям ОУН-УПА на цвинтарі в Теребовлі.

Малу Стефу переховували у криївках, клунях та льохах

Батька пані Стефи забрали енкаведисти 1946 року і він цілий рік просидів у карцері. Вірніше - простояв, бо на долівці була вода, а по ногах лазили щурі. Його засудили за сина, а маму – за чоловіка. З нею забрали і доньку Ольгу, потім і багато інших сельчан потрапили у жорна тієї проклятої людьми і Богом каральної радянської машини. Найстаршу сестру Марію (1922 р.н.) не чіпали, бо вона була заміжня і мала інше прізвище, жила окремо. Коли матір пані Стефи вивозили до Сибіру в 1947 році, на залізничному вокзалі в Теребовлі мала донька спала на фірі у сіні, замучена дорогою. Мати підмовила одну зі своїх знайомих, і та просто вкрала дитину та подалася в темряву. На рідній землі, дякувати Богові, ще залишалося багато з родини пані Стефи, от на них і надіялася її мати.

– Тоді, – згадує Стефа Деркач-Антонів, – мене із залізничного вокзалу завели у якусь хату біля «Побуткомбінату». Ранком я прокинулась, дивлюся – чужа хата, немає ні мами, ні сестри… Тож плакала цілий день і аж під вечір прийшов мій двоюрідний брат, який був у підпіллі, і забрав мене до рідного села.

Відтоді почалося переховування дитини репресованих у близьких та далеких родичів, інших добрих людей у криївках, клунях та льохах. Але НКВС не спало, дізналося про дитину і посилено її шукало. Проте в селі було більшість добрих людей, ще й голова сільради, дальній родич сім’ї Стефи на прізвище Тихоліз, допомагав, сповіщав про черговий приїзд тих нелюдів-шукачів, і дівчинку надійно ховали. Начальника тієї зграї пані Стефа пам’ятає і донині. Одного разу при черговій облаві малу заховали у кубашок. Це під сільською піччю місце для зберігання дров, воно закривалося бляшаною лядою. Дівчинку поспіхом запхали туди, заклали дровами спереду. Так малечу переховували цілий рік, дівчинка змарніла, виснажилась і фізично, і психологічно. Пані Стефа каже, що й донині не позбулася тих травм, деколи нервує, не спить, сняться ті жахіття, що от-от за нею прийдуть і заберуть до Сибіру.

У Сибіру знайшла своє кохання

У той час її матір уже доправили до Сибіру, в с. Руднік-Кадалай Черновського району Читинської області. Вона разом з іншими односельцями та висланими українцями жили у бараках, ходили два рази на добу відмічатися у комендатуру. Зі списків до Сибіру якось вдалося малу доньку видалити, тому в матері трохи заспокоїлося серце. За рік і в селі перестали шукати малу дівчинку, вона вже жила у старшої сестри, яка мала троє діток, ото ж і Стефцю кликала, як хтось чужий до хати приходив, їх ім’ям. На той час пан Василь Вівчар відбував свій строк у м. Ухті (Комі) і мав право один раз на рік надсилати звісточки рідним. Слід сказати, що цей чоловік був чесним та справедливим зі всіма, і люди в селі його за те поважали та любили. От він того єдиного дозволеного листа написав своїй давній знайомій - вчительці німецької мови і попрохав її якимось чином влаштувати малу Стефцю до школи. І та зробила це. Стефа ходила до школи без всяких документів й далі переховувалась у родини, а деякий час жила навіть у сусідньому с. Глещава у добрих людей на прізвище Василькові. Таким чином за декілька років Стефа закінчила 7 класів. Мама в Сибіру дуже за нею скучала, вже якось там прижилася, навіть почала висилати звідти посилки такі-сякі і не лише Стефі, а й усім дітям сестри. Туга за рідною кровинкою дійшла до того, що мати знайшла одного земляка з с. Ілавче, який служив недалеко від неї. От вона з ним зустрілася й попрохала привезти до неї Стефу, коли той буде вдома у відпустці. Потім зробила виклик доньці та вислала його додому. Той солдат радянської армії виконав прохання матері та привіз їй доньку.

– Коли я приїхала до мами, – пригадує пані Стефа, – то вона мене цілий місяць відгодовувала та водила по всіх лікарях, бо я виглядала не кращим чином і постійно плакала. Пішла там до 8 класу. Всі кликали мене «бандерівка», насміхалися і всіляко знущалися, навіть деколи стусанів діставала, а російська мова для мене була просто жах. Тато ще був у в’язниці, але з мамою переписувався і казав їй, щоб мене змушувала вчитися. Після 8-ми класів я пішла на курси закрійників. Ми продовжували жити у довжелезних дерев’яних бараках, яких поряд було багато. В них мешкали наші земляки й інші репресовані українці. Але всі жили дружною родиною, допомагали один одному. З деякими людьми із тих бараків ми й донині підтримуємо зв'язок. Коли мені виповнилося 16 років, тато наполягав, щоб я вийшла заміж за когось із наших і в жодному разі не за москаля. Невдовзі так і сталося, я побралась із Василем Мироном із с. Клювинці Гусятинського району, котрий був старшим за мене на 8 років і працював на шахті. Ми брали шлюб підпільно, адже там були й наші вислані священики, а вже потім розписалися. На весілля прибув і наш тато, хоч додому йому повертатися ще було заборонено. Через рік у нас народилася донька.

До рідного дому не пускав місцевий вчитель

У рідне село пані Стефа повернулася з дитиною та чоловіком у 1958 році. Татове обійстя, на яке він довгі роки заробляв у Канаді, вже було зайняте місцевим вчителем. Тож родина поселилася у своєї сестри. За деякий час у село приїхав представник КДБ й вимагав, щоб чоловік і жінка з дитиною забиралися, куди очі дивляться. Знову довелося переховуватись. Та потім пані Стефа записалася до колгоспу дояркою і зробила за 2 роки офіційні документи. Невдовзі повернулася її старша сестра Ольга з родиною, після смерті Сталіна - й батьки пані Стефи. Тато відразу почав добиватися пенсії та виробляти документи на право володіння своїм обійстям, і це йому вдалося. Вчитель хату Вівчарів не хотів звільняти. Пан Василь не пішов на загострення ситуації, бо не хотілося йому ще раз відбувати покарання. Він пішов законним шляхом і правда була на його боці. Та той вчитель був упертий, не ступався, навіть переночувати земляків не пустив. Так матір пані Стефи просиділа першу ніч у нього в сінях. Нічого не допомагало – ні офіційні документи, ні звернення голови сільради. Тому матір одного разу за відсутності родини того вчителя взяла та й повикидала надвір усі їхні речі, а свої занесла, ще й козу привела у хлівець від дочки. Нарешті вся родина зібралася в рідних пенатах та й зажила, загаздувала спокійно.

Помер, дочекавшись незалежної України

В Іванівці греко-католицька церква була закрита радянською владою понад 20 років. По поверненню з Сибіру Василь Вівчар разом з людьми задумав її знову відкрити. І як це вдалося доброму християнину – нікому не відомо, але він самотужки побував у Москві та привіз звідти потрібні документи і церкву відкрили. Мало того, він ще й священика знайшов і сам у тій церкві був дяком. Крім того, його друзі з Канади не один рік надсилали кошти на реставрацію церкви та її відбудову. Пані Стефа каже, що її тато помер у 97 років, уже за незалежної України, гідно завершивши всі свої земні добрі справи…

З початку 70-х років минулого століття пані Стефа мешкає у Теребовлі, розповідає, що тоді продали вони корову, позичили кошти та й купили хату в райцентрі. Живе у селі сестра пані Стефи, вона інвалід. Довгий час пані Стефа не могла добитися статусу репресованої, так як їй говорили, що вона сама поїхала в Сибір. Все ж добрі люди знайшлися в області й допомогли їй, адже не дай Боже нікому пережити те, що перенесла маленькою ця сильна жінка… Нині у пані Стефи є дві доньки і син, 8 онуків і 4 правнуки. За незалежної України вона брала найактивнішу участь у Народному русі, є членом спілок Політв’язнів та репресованих, Союзу українок, в хорі якого співає і зараз, у Конгресі українських націоналістів. У неї все тепер добре, хоч деколи і приходить у снах усе те пережите в дитинстві…

Віктор Аверкієв

http://gazeta1.com


Повернутися
11.11.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.