« У 100 РОКІВ — ЩЕ НІВРОКУ! ОТ ТІЛЬКИ ЧИТАЮ В ОКУЛЯРАХ…»

Вже сто разів для неї падав сріблястий сніг і танув навесні , вже сто разів зацвітали і відцвітали сади. Вже добру сотню раз ніжились у теплих ніжних променях колосочки на полях. І стільки ж разів для неї вступала в свої права , як сьогодні, золотокоса осінь. Дозрівали яблука в садах, кружляли в осінньому танці пожовклі листочки із дерев. І саме тоді, коли починав дошкуляти холодний , прискіпливий вітер, 1 листопада, далекого 1915 року 1 листопада народилась Параскева Георгіївна (нині Зух).

Нині столітня жителька Тернопільщини Параскева Зух читає, шиє і ще любить жартувати. Її історія варта уваги. 

Народилась Параскева Георгіївна у селі Коханівка у сім`ї землеробів. Сім`я мала своє поле і маленькій десятирічній дівчинці довелося прощатися з дитинством, і починати працювати, допомагати батькам, пише "Народне слово".

Зростала Параскева із трьома сестричками. На жаль , друга сестра Олександра і наймолодша Тетяна давно померли , а третя Євдокія Канлайда проживає у Коханівці.

У 1931 році Параскева Георгіївна вийшла заміж за парубка Максима Зуха із сусіднього села Решнівки. Нажили вони двійко дітей – Анатолія та Галину.

Життя у бабусі Параскеви було нелегким: війна, повоєнна розруха. Важко, дуже важко працювала вона у колгоспі. Сапала буряки, копала їх вручну і також вручну вантажила на машину. Копала лопатою картоплю, збирала і також вантажила на машину своїми мозолястими руками.

Платили тоді мало на трудодень, грошей не вистачало, тому чоловік Максим у 1954 році поїхав на заробітки у Херсон, ковалювати. Знайшов собі іншу жінку тай і залишився там жити, покинувши Параскеву з дітьми назавжди. Максима вже давно немає серед живих, він помер у 1985 році.

Жінка сама виховувала дітей. Із старшим сином побудували хату , яка зараз стоїть самотньою.

На її материнську долю випало тяжке випробування − пережити і поховати сина Анатолія, який 17 років хворів.

Параскева Георгіївна нині проживає у дочки Галини. У свої 100 років бабуся-ще нівроку, читає, щоправда, в окулярах, шиє і ще любить жартувати.

− Я щось не розумію, чому я так довго живу, – напівжартома-напівсерйозно каже бабця.

А тому , що Бог любить вас і дарує вам многії літа, – відповідають цій світлій людині односельці.


Повернутися
11.11.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...