АНЕКДОТИ №41

***

Начальник кiлька місяців канючив, як дорого міняти колеса на його позашляховику. Потім він вирішив проблему — купив другий «Ленд Ровер» і тепер просто міняє машину з літньої на зимову і навпаки.

***

Розмовляють двоє п’яниць. Один запитує:

— Цікаво, чому мені дали прiзвисько Джинн? Напевно, тому, що я багато чого можу?

— Ні, Джинн, просто як тільки хтось починає відкривати пляшку, ти тут же з’являєшся.

* * *

— Сарочко, я так люблю тебе!

— Чому ж ти раніше не говорив про це?

— Звідки ж я міг знати, що ти таки виграєш грін-карту?

* * *

Акушерка запитує майбутню матусю:

— А батько дитини буде присутній при пологах?

— Навряд чи.

— А чому?

— Та він iз моїм чоловіком у поганих стосунках.

* * *

Вовочка присутній на суді, де розлучаються його батьки.

Суддя запитує:

— Скажи, з ким би ти хотів жити — з татом або з мамою?

— Залежить від того, — відповідає малюк, — кому дістанеться комп’ютер.

***

Дзвінок у двері. Чоловік відкриває двері і бачить тещу з родичами.

— Що ж ви не попередили, що приїдете?

— Так ми вас удома хотіли застати!

* * *

Чоловік запитує у дружини:

— Люба, ти не знаєш, чому тебе всі сусіди називають дурепою?

Дружина:

— Був би ти генералом, називали б генеральшею.

* * *

Коли на весіллі крадуть наречену, це останній шанс для нареченого, щоб одуматися.

* * *

Маленький хлопчик запитує у батька:

— Можеш сказати мені, які жінки найвірніші? Брюнетки, руді або блондинки?

— Сиві, сину мій! Сиві!

 

 


Повернутися
06.11.2015
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.