ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №40
Коли українців виганяли з їх правіковічних земель — а таких трагічних сторінок у нашій історії на кілька багатотомників, — вони забрали із собою не золото і коштовності, а вишиванки та книги, по яких учили дітей. Недарма ж у всі часи завойовники і окупанти в першу чергу палили книги і знищували інтелігенцію — письменників, науковців, вчителів артистів, музикантів... Тих, хто вів за собою народ, і які були сильніші і важливіші за армію і золоту скарбницю захопленої країни.
Народ об’єднує не «цар» і капітал, а те прекрасне, що є в народній культурі, традиціях і ментальності. Те справжнє і щире, яке сидить глибоко в душі. У душах тих, котрі в найтяжчі часи, під час воєн, терору і голодомору садили квіти. Мережали вишивкою полотно і віршами — маленькі захалявні книжки. Ставили на стіл у завжди відчинених церквах хліб і воду для подорожніх. Рятували книги та ікони, закопуючи їх у землю у своїй святочній кожушині, аби та хоч трошки захистила їх від вологості. Ділили черствий таборовий окраєць хліба на сто душ.
В одному Дарвін точно помилявся: виживають не сильніші, а ті, хто допомагає один одному. Ті, хто творять прекрасне, а не ті, хто його нищить.
А знаєте, як нащадки вивезених українців знаходили та впізнавали один одного на безмежних теренах диких мордовій та соловків? Якщо у дворі замість звичних бур’янів росли квіти, — значить, там жили українці.
Майбутнє за тими, хто має у душі квітку свого народу. Може, її не видно, але вона обов’язково розквітне у свій час.
← Повернутися
