ЗНИКЛОГО МАЛЮКА ШУКАЛА МІЛІЦІЯ, А ЗНАЙШЛА… ВОРОЖКА

Інцидент трапився на хуторі Трачуки Кременецького району на Тернопільщині. Правоохоронцям, рятувальникам та родичам впродовж восьми годин довелося розшукувати малого непосиду, який вирішив піти погуляти.

Того дня, поки батьки відлучилися у справах, з малим залишилася бабуся. Однак поки жінка поралася по господарству, не помітила, як дитини не стало. Спочатку родичі малюка намагалися знайти його самотужки. Коли зрозуміли, що самі ради не дадуть, звернулися до правоохоронців.

- Нам подзвонила бабуся хлопчика десь близько сьомої години вечора і повідомила про те, що зникла дитина, - розповідає начальник Кременецького райвідділу міліції Володимир Галевич. – Вона сказала, що дитина зникла раптово, що вона його залишила нібито на кілька хвилин, а коли повернулася, то його вже не було. Коли хлопчик вийшов на подвір’я – не помітила.

На пошуки дитини кинулися чи не усі спеціалісти району, близько 60 чоловік – правоохоронці, надзвичайники, бійці батальйону «Тернопіль», місцеві мешканці. Спочатку прочісували городи, обійстя на хуторі, потім кинулися в ліс та в поле. Попросили про допомогу і місцевого лісничого, оскільки він краще орієнтувався на місцевості.

Чоловік якраз і згадав, що має знайому ворожку, про чудодійні сили котрої давно іде розголос далеко за межами району. Вона і вказала батькам малюка, де саме слід його шукати. Виявляється, увесь цей час, а пошуки тривали понад вісім годин, малий спав у борозні за 150 метрів від хати. Його одразу оглянули лікарі – оскільки був тепло одягнений, то навіть не застудився.


Повернутися
24.10.2015
Категорія: Кримінал
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.