БУЧАЦЬКИЙ МОНАХ ІЗ БРАЗИЛЬСЬКИМ ПАСПОРТОМ

Ієромонах Хресто-Воздвиженського монастиря у Бучачі, заслужений василіанський священик отець Доротей народився сто осеней тому в Старих Петликівцях тодішнього Бучацького повіту. Батьками його були Сильвестр Шимчій та Євдокія – з дому Остапишин. Свого сина вони нарекли Дмитром, і був він ним майже до 18 років. Нове ім’я на честь священномученика Доротея Тирського Дмитро Шимчій отримав, коли ставав на монашу дорогу.

У Бучацькому василіанському монастирі, куди тринадцятирічним прийшов навчатись у місійному інституті, нині його дім, його власний світ. Розмовляла з все чесним отцем журналістка видання «Вільне життя» Галина Садовська. Поруч був отець-диякон Партеній: він допомагає поважному старцеві пересуватись територією монастиря, впорядковувати його архіви.

«Століття – це сумна дата, бо вона каже, що жити вже не довго»

  – Всечесний отче, скажіть, будь ласка, сто років – це багато чи мало?

– Вони так скоро минули, наче все було учора. Хоч я завжди відповідав, що століття – це сумна дата, бо вона каже, що жити вже не довго – і я свідомий того. Але його початок, молоді літа були сповнені надії та ентузіазму.

– А ким були ваші батьки?

– Рільниками. Не знаю, скільки мали тої землі, але були небагатими. Батько воював на фронтах Першої світової, повернувся інвалідом і мав пенсію. Тож сім’ї трошки легше жилося.

– Братів і сестер мали?

– Діти тоді часто вмирали. Я один похорон пам’ятаю. А так мав одного брата і дві сестри. Їх уже немає. Та коли повернувся священиком, то відправив службу для батьків. Ще жили тоді тато з мамою і брат.

– Які події з вашого довгого життя були найпам’ятнішими?

– Перша така подія – прихід у місійний інститут. Сюди приймали тільки тих, хто збирався стати монахом. Я таких планів не мав, але мене спровадив сюди отець Володимир Гук. І так ніби двері відчинив для цілого мого життя. Бо я тоді пішов і на новіціянт, і на схоластикат, і на священство. Тож вступ у місійний інститут – найважливіша віха в моєму житті.

 Друга подія: як почали в краї закривати монастирі, я пішов у світ. Шістнадцять років працював у Бразилії, двадцять – в Аргентині, і в тих двадцяти літах два роки доїжджав і працював у Парагваї.

– Там наші українці були ще з першої еміграції.

– І з першої, і з другої, що виїхали під час і після Другої світової війни. І всюди наші люди організовуються, гуртуються навколо церкви. Ось і тепер в Італії працює понад 70 греко-католицьких священиків.

«Міг залишитися в Аргентині, але вибрав Україну…»

 – Є, мабуть, ще й третя пам’ятна подія?

– Так, повернення в Україну. Я довгі літа не був ані в батьків, ані в родині. Не можна було навіть листа надіслати, не те, що приїхати. Як мав якусь звістку, то писав до Канади, а звідти її пересилали в Україну. А як писали з України, то до Канади, а звідти переадресовували мені в Південну Америку.

Перед поверненням додому я ще шість літ був духівником у Папській семінарії в Римі. Як там закінчилася моя праця, то сказали, щоб повертався до Аргентини або Бразилії. Але я хотів в Україну. Допоміг владика Білик. Він організував у Івано-Франківську духовну семінарію і взяв мене за професора. Там я вісім літ викладав духовне життя. А після Івано-Франківська приїхав у Бучач, і вже тут живу понад 16 літ – у тій самій келії, що й колись.

– А яке у вас нині громадянство?

– Маю посвідку на проживання в Україні та бразильський паспорт. Чому? За цим паспортом я можу їздити по всьому світу, окрім США, бо туди потрібна віза. Коли мені позволили приїхати сюди, то був встид і ганьба. Я мусив просити візу, бо їхав з еміграції, і за неї мав заплатити. Мені поставили в паспорт печатку, але потім поліція її чомусь перекреслила. Запевнила: то нічого. А через рік, коли треба було їхати до Києва, щоб продовжити цю візу, бо вона давалась лише на рік, мені сказали: «Печатка у вас скреслена, отже, ви жили без візи». І призначили кару: 300 доларів штрафу.

– І ви українського громадянства не просили?

– Я вже нікуди не рухаюся, скільки того життя залишилося. Дали посвідку, такий собі малий паспорт – хай так буде. Мені треба було продовжити бразильський паспорт. Поїхав до Варшави, бо в Києві тоді ще бразильського посольства не було, так за годину видали новий документ. За годину! Чи у нас таке можливо?

– Ваше століття – це тільки Божа милість, чи виробили і якісь власні секрети довголіття?

 – Я не маю за собою ні пияцтва, ні наркоманії, ніколи мені ніхто не міг чимось негідним закинути. Від якогось часу, щоб груди були здорові, п’ю мати-й-мачуху. Люди дбають, щоб я постійно вживав козяче молоко. От і всі секрети.

«Написав 26 книжок та історію свого села»

 – Мабуть, слід додати, що, за твердженням братів-василіан, і людина ви добра, незлобива, милосердна.

– Всіляке було. Одні мене приймали, інші – ні, але я тим не переймався. Робив свою роботу, проповідував як священик. Були місця, де люди навіть не знали мого імені, тільки казали: «Той отець, що проповіді все говорить». То був мій титул. А ще як мав час, то щось писав. Маю 26 книжок. Написав й історію свого села на 700 сторінках. Називається вона «Між двома панщинами».

– Село, напевно, й не знає, що є така книжка.

– Щоб її видати, великі гроші потрібні. А що ще мене тримає, так це певний порядок. Колись мені казали: старайся виробити порядок і дотримуйся його. Не висиплятися! А щось читати, щось писати. І це вже виробилося роками: встаю рано і йду в каплицю молитися. Потім маю в церкві службу Божу. Опісля трошки пересплюся, а тоді сідаю і записую – чи про себе, чи про свої почування, чи про історію церкви та світу. Це не зовсім денники, а, швидше, записники. Назбиралось їх вже 38, пишу 39-й. Маю свою бібліотеку. До ювілею отримав у подарунок кілька дуже цікавих книжок.

– Знаю, що у світах ви видали майже двадцять книг. Про що вони?

– Я коли на парафіях говорив проповіді, то мав звичку їх записувати. Отож потім їх видав. Також вийшли книжкою реколекції для монахів, для священиків, для Марійської дружини. У Папській семінарії щотижня проводив конференції з релігійної тематики. І вийшла книжка на 400 сторінках тих моїх конференцій. Остання з виданих книжок вийшла в Україні. Вона про церкву, як поводитись у ній віруючим та інші теми, цікаві для парафіян. А ще вийшло три мої книги «Розмови з Богом». Це науки про молитву, як робити розважання.

– Хто для вас Бог?

– Творець неба і землі, духовна сила, що тримає весь світ. Тримала і тримає, і вона – надія наша.

– А якби Господь сказав: «Доротею, починай життя спочатку і міняй у ньому, що хочеш». Що б ви змінили?

– Нічого. Що зачав, продовжую, тільки не знаю, скільки ще залишилось.

–  Що б ви хотіли сказати нашим читачам?

 – Будьте свідомими християнами та українцями. Кожен має бути свідомим себе, своєї релігії (не торгувати нею!) і того, що він належить до української нації. Я півжиття за кордоном працював тільки для наших людей. Я не є місіонером, що працює з іншими народами. Трудився для наших людей, виховував їх свідомими людьми.

– Світ нині злий, недобрий, люди не люблять одне одного, в церкву ходять – і сваряться. Як з цим бути?

– Так, комунізм знищив усяке почуття людськості. Бракує моралі. Треба старатися націю відродити. Є десять Божих заповідей. Того вистачає. Живіть за ними – і все буде добре!