ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №38

Хто, на вашу думку, є головним ворогом України? Ні, це не дурні, дороги й Росія. Це інше.Що, якщо у пошуках ворогів зайти не так далеко? Сформулювати запитання таким чином, аби замість «хто?» звучало «що?». Тоді по відповідь і до ворожок ходити не треба: головним і незнищенним ворогом України є власні комплекси та вперте і в’язке, як болото, невігластво. У тій війні, яку ми ще маємо шанс не програти, головною нашою зброєю мають стати знання, а окопами — бібліотеки та учбові класи.  

 Скажете, нам цього й попередні двадцять чотири роки не бракувало? Головний ворог знань не невігластво, а ілюзія знання. Ми всі ці роки думали, що Україна УЖЕ незалежна. Аж доки цю незалежність не довелося відстоювати — ціною тисяч життів своїх громадян — щоб зробити доконаним фактом… Ми думали, що знаємо свою історію. Допоки нам не довелося її не лише переосмислювати, а й творити самим. Ми думали, що все уже знаємо про свій менталітет. Аж доки самі не відкрили в собі справжніх, не шароварних, українців.

Україну ще тримає за ноги совок, головними проявами якого є безвідповідальність та корупція. Наші предковічні вади, які сплять десь дуже глибоко і готові в будь-який момент вилитись: у реалі чи на сторінках соцмереж у вигляді тривалих суперечок між розумними людьми, пустопорожній балаканині або банальному піарі.

Нам усім ще потрібно чогось вчитися. Вчитися бути відповідальним, не бути байдужим, відстоювати свої переконання,  не стояти осторонь, допомагати, співпереживати, опановувати щось нове… Найголовніше — вчитися вчитися. Навчитися змінювати себе. Якщо хочемо, щоб наша країна змінилася. 


Повернутися
17.10.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...