Землю — бійцям

На Тернопільщині більше 170 учасників АТО отримали земельні ділянки

Більше тисячі заяв на отримання земельних ділянок  від сімей учасників АТО надійшло в обласне Держземагентство. Наразі дозволи отримали більше семи сотень охочих.

Понад 170 ділянок уже передані у власність. Кілька – під ведення особистого селянського господарства, решта – для індивідуального садівництва. Загалом на Тернопільщині для таких цілей передбачено 485 гектарів землі.  В Держемагенстві кажуть: переважно люди хочуть отримати ділянку поближче до обласного центру.

-Коли приходить військовослужбовець, то, звичайно, ми спочатку пропонуємо ті ділянки, де по районах давали, і стараємося прив’язатися до місцезнаходження, – каже заступник начальника Держземагенства Зіновій Безкоровайний.  

Подати документи на отримання землі вирішив і тернополянин Володимир Сімчук, про якого уже писало видання «В Яблучко». Він разом із братом-близнюком Ярославом близько місяця стояв на варті нашого спокою поблизу міста Щастя на Луганщині. Володимир розповідає: вдома порадились і вирішили просити ділянки там, звідки родом дружини обох братів.

-Всі пішли нам назустріч, сказали, що можна. Сказали принести перелік документів. Ми принесли. Думаю, що все буде добре,  – каже Володимир.

В Держземагентстві кажуть: аби отримати землю, учасникам антитерористичної операції потрібно підготувати низку паперів.

– В першу чергу, звичайно, потрібно, щоб боєць особисто  написав заяву. Проте ми йдемо назустріч, коли приходить людина з довіреністю. Тоді заповняється заява. До заяви потрібно копію паспорта та ідентифікаційного коду, а також документи, які підтверджують участь людини в АТО, – розповідає Зіновій Безкоровайний. Решту необхідних документів, запевняють в Держземагентстві, готують самі. Заявникам це обходиться не більше, ніж в 553 гривні.

 

Повернутися
05.03.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...