БОЄЦЬ АТО — У ВИПРАВНІЙ КОЛОНІЇ. ЖІНОЧІЙ…

До жінок у Збаразькій виправній колонії привели бійця Володимира Гришка, який бореться із терористами в зоні АТО. На Тернопільщину він приїхав у відпустку. Він зустрівся із засудженими напередодні державного свята Дня захисника України, яке відзначається 14 жовтня у день пресвятої Покрови Богородиці, водночас з Днем Українського козацтва.

- Він брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. В ході зустрічі Володимир Гришко поспілкувався з керівництвом установи та коротенько розповів про те, як проходить служба, – розповідає Людмила Леськів, заступник начальника установи із СВПР Збаразької виправної колонії (№ 63) управління ДПтС України в Тернопільській області.

Після чого засудженим жінкам чоловік розповів невеличку автобіографію, що, кажуть в колонії, вразила всіх присутніх.

- Ще до призову понад десять років працював вчителем фізики, математики, інформатики у Доброводівському ліцеї імені Олександра Смакули. В сільській місцевості забезпечував навчальний процес своєї улюбленої справи. В свої тридцять сім не думав, що буду служити, але коли Україна звернулася, то з розумінням поставився і був морально готовий до повістки та служби, я зрозумів, що потрібно стати на захист нашої єдності та суверенітету, на захист майбутнього наших дітей, адже я потрібний своїй країні і давайте захистимо Україну разом. Я вдячний усім небайдужим, це і волонтерам, представникам органів самоврядування, діткам, пенсіонерам, рідним за постійну підтримку, – зазначив боєць.

Багато засуджених звернулося до Володимира Гришко із привітанням з нагоди Дня захисника України, із щирими побажаннями, словами подяки і підтримки.


Повернутися
17.10.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...