«ЯКБИ МОГЛА, САМА УБИЛА Б УБИВЦЮ СТЕПАНА БАНДЕРИ…»

Одна з головних вулиць цього села, що у Пустомитівському районі на Львівщині, носить ім’я Степана Бандери. Місцева молодь та й багато хто з її батьків навіть не здогадується, що за сотню метрів від пам’ятного хреста на честь знесення панщини у середині минулого століття мешкав агент радянського КДБ Богдан Сташинський. Той самий, який 15 жовтня 1959 року у Мюнхені пострілом спеціального шприца з отрутою вкоротив віку провідникові Організації українських націоналістів, а трохи раніше у такий же спосіб – і його соратникові Леву Ребету. Про одного з найвідоміших політичних терористів світу у його рідному селі воліють не згадувати. Жодним словом не сказано про нього в об’ємній книзі про Борщовичі. Воно й зрозуміло – нема ким пишатися…

Добре пам’ятає Сташинського і його родину 92-річна Надія Мормило, у дівоцтві – Коцур. Незважаючи на поважні літа, пише «Високий замок», жінка досі порається на домашній господарці (журналісти застали її у полі, де засівали озимину), багато читає (без окулярів!). Перед її очима і далеке драматичне минуле, очевидцем якого була сама. Одна з таких сільських драм – Сташинський.

— Ми жили недалеко від їхньої хати,— пригадує наша співрозмовниця.— Богдан був звичайним сільським хлопцем. Високий, стрункий, з чорними кучерями. На вісім років від мене молодший. На відміну від нас, дівчат-просвітянок, у сільському житті не був помітний. «Політикою» не займався. Наївся – і бігом на станцію, до Львова вчитися. Я з його старшою сестрою Марією дружила, до читальні разом ходили, зв’язковою в ОУН з нею була, спільно листівки розносили, партизанів у потрібні місця переводили. Ще одна сестра, Ірина, яка вчителювала, теж була в курсі наших справ. Богданового вуйка, Петра Сташинського, у 1939-му «перші совіти» замордували у Замарстинівській тюрмі. Діда його всі знали як українського патріота – під час польської «пацифікації» повісив на причілку хати годинник, довкола якого були синьо-жовті барви… А що сталося з Богданом – загадка. Коли він таке з Бандерою витворив, родичі відреклися від нього. Однак дехто розповідав, що коли після вбивства провідника ОУН у Москві влаштували великий “баль”, Сташинський запросив на нього свого батька Миколу (у Борщовичах його згадують як безвідмовного столяра, великого книголюба. — І. Ф.). Батькові дали на дорогу 900 рублів, величезні на той час гроші…

 Пані Надія каже, що радянські спецслужби взяли на гачок Сташинського у 1950 році, коли той, будучи студентом, їхав у поїзді «зайцем», без квитка. Начебто пригрозили, що виключать з педінституту, а рідних відправлять на Сибір. Вербував Богдана капітан Ситніковський, головний “тайняк” на залізничному вокзалі. Сташинський злякався, тому й погодився стати «сексотом» (від російського словосполучення «секретный сотрудник»).

— У той час багато зрадників водилося, навіть серед близьких,— продовжує тему колишня зв’язкова УПА з Борщовичів.— З нашого села один чоловік разом з побратимом із Нового Яричева переховувалися у пшениці. Якось двоюрідна сестра того упівця принесла їм поїсти. За правилами безпеки хлопці наказали дівчині першою спробувати принесених вареників — чи, бува, не отруєні. Вона з’їла зо п’ять штук. Все гаразд. А от компот перевірити забули. Випили його, миттю заснули — і опинилися у тюрмі на Лонцького… Багатьох наших підпільників видав той же Сташинський. Завинила у цьому його сестра Марія, моя подружка. Одного разу Богдан приїхав зі Львова додому і (напевно, за провокаційною порадою кадебіста Ситніковського) сказав, що його збираються заарештувати. А сестра братові: тоді йди у партизани! Попросила командира упівців, щоб той взяв Богдана у свою криївку. Вісім місяців провів серед повстанців засланий агент КДБ. Все вивідав, а потім втік з лісу. На кого вказав кадебістам, того й заарештували… Через багато років, коли я повернулася додому із мордовського заслання, моя колишня подружка Марія Сташинська, з якою не одне партизанське завдання виконувала, місяць зі мною не розмовляла. Боялася. Якось при виході з церкви я не витримала, підійшла до неї і кажу: “Гніваєшся, Марусю, що я тебе із собою до Сибіру не потягнула?”. А вона на те: “Ліпше було б, якби потягнула. Тоді я не послала б свого Богдана до партизанів, і він нікого не видав би…”.

Страдницьке життя самої Надії Андріївни варте окремої книги. “За Польщі” закінчила п’ять класів. Змалечку допомагала батькам поратися у полі, біля худоби (згодом комуністи назвуть їх не “куркулями”, а “середняками”). Вечорами разом з подружками пропадала у читальні. У 16 років вийшла заміж за Йосипа Мормила. Коханого саме брали до армії, і він боявся, щоб, поки буде у війську, хтось інший його Надію на посватав. Служив у російському Рибінську.

Вибухнула війна — і слід Йосипа пропав назавжди. На згадку про чоловіка залишилася донечка Іринка…

 У війну Надія тяжко гарувала, відробляла німецькі “контингенти”. Як прийшли “другі совіти”, працювала секретарем сільради, телефоністкою. Саме набирала силу УПА. Повстанці згадали всіх “просвітянок” і долучили їх до партизанського руху. Виконуючи таємні завдання, Надія обходила всі навколишні села. А видала її сусідка. Кілька разів підпільницю затримували радянські спецоргани. Сиділа у золочівській тюрмі, у львівській, “на Лонцького” (камера № 22). Їсти давали порубані червоні буряки, яких не мили. У маленьке холодне приміщення завдовжки чотири метри напихали 22 бранців, дихнути не було чим. Лягали “ялинкою” — головами до чужих ніг. По скривавлених тілах лазили щури. Пригадує, привезли у тюрму 82-річну дружину священика. Як “ворогові народу” їмосці присудили 25 років тюрми… Надію допитував вербувальник Сташинського — згадуваний капітан Ситніковський. Бив, приставляв до скроні пістолет, імітував розстріл. Присудили їй 10 років таборів у Мордовії, шила там бушлати для військових. По смерті Сталіна подала апеляцію, домоглася реабілітації. Після повернення у 1956-му додому довго не прописували.

З преси і книжок Надія Мормило дізналася про всі “подвиги” свого колишнього сусіда Богдана Сташинського. Пишуть, що він за розправу над провідником ОУН отримав орден Червоного Прапора. Одружився з німкенею. Потім втік на Захід, зізнався американській розвідці у вбивстві Ребета і Бандери, отримав вісім років тюрми, але достроково вийшов звідти. Начебто зробив пластичну операцію, змінив паспортні дані і переїхав жити в одну з країн Південної Америки.

Під кінець зустрічі з Надією Мормило-Коцур журналісти запитали у неї: якби Богдан Сташинський (у листопаді йому мало би виповнитися 84 роки) ще жив і надумав провідати свою малу батьківщину, родинну хату у Борщовичах,— що сказала б йому при зустрічі? Надія Андріївна розхвилювалася, а потім промовила:

— За Бандеру я б його сама вбила!