БРАТ ЗУСТРІВ СЕСТРУ. ЧЕРЕЗ... МАЙЖЕ ПІВСТОЛІТТЯ!

За щедрим столом зібралася велика щаслива родина. В центрі – брат із сестрою. Сміються, розповідають історії і ні на мить не відходять один від одного…

Навіть не скажеш, що вони знайомі тільки два дні.

Дитинство без батька…

Ця дивовижна історія трапилась із жителькою села Великі Гаї Тернопільського району Галиною Андріївною Костюк. Вона несподівано для себе знайшла рідну кровинку – брата.

«Моя мама жила в селі Болязуби Збаразького району. Ще зовсім молодою, у 17 років, вийшла заміж. Через рік народила мене. Не вистачало грошей, тому батько змушений був поїхати на заробітки», – розпочала розповідь жінка.

Виявилося, на чужині чоловік познайомився з іншою жінкою. І покинув молоду дружину із дев’ятимісячною донечкою, пише Свобода.

«Мамі було дуже важко. Адже я – ще зовсім маленька, по господарству багато роботи. Через деякий час вона познайомилася з молодим, високим, вродливим чоловіком. Вони одружилися. Згодом народили ще четверо доньок», – продовжила пані Галина.

Жінка розповіла, що батько одного разу приїжджав до неї. Цей день запам’ятався якось по-особливому.

«Пам’ятаю, він сидів з нами за столом, плакав і дав мені 10 карбованців. Знаєте, як би там не було, та мама жодного разу погано не говорила про тата. Мені його завжди бракувало. Звісно, вітчим мене дуже любив, але я в душі сумувала за справжнім батьком», – пригадувала жінка.

Йшли роки. Настав час весілля Галини. Вона розповідає про цей день із особливим трепетом.

«Пам’ятаю, як нині. Дуже хотіла, щоб обоє батьків мене благословили, тому надіслала татові запрошення на весілля. Ні відповіді, ні тата. Ми йдемо селом: гості, музики і раптом мені передають якогось листа. То була телеграма від батька – він привітав мене. Я так розхвилювалася, розплакалась…», – ледь стримуючи сльози промовила пані Галя.

Так минав час. У Галини і її чоловіка пана Петра народились донька Таня і син Сергій. Згодом і діти одружилися. Пані Галина поїхала на заробітки в далеку Італію.

Та щоразу думками линула до батька. Знала, що десь там живуть її двоє братів і сестра. Хотіла побачити рідних…

«Якось, рік чи два тому, моя невістка Оля та донька Тетяна жартома сказали: «Мамо, а може, напишемо у телепередачу «Жди меня». Я усміхнулась, проте в душі аж все перевернулося, так хотіла побачити рідних»…

«Я знав, що десь у мене є сестра»

Тим часом розшуки Галини проводив пан Олександр разом із донькою Світланою та дружиною Ларисою.

«Я дізнався про те, що у мене є сестра десь у 20 років. Мені розповіла бабуся. З того часу дуже хотів побачити кровинку. Проте, як уже сказала Галя, у кожного своє життя, клопоти. Весілля, діти, робота», – сказав Олександр Андрійович Олійник.

Проте цього року, під час перегляду передачі «Жди меня» у чоловіка аж дух перехопило. Так потягнуло до рідної людини. Хоча б побачити, почути…

«Сказав до доньки і дружини: «Ви як хочете, але мусите мені допомогти знайти сестру». Вони побачили, що я був дуже рішуче налаштований, тож розпочали пошуки. Зателефонували на пошту у село Гніздичне Збаразького району, звідки родом тато…»

Галина Андріївна у той час була в Італії на заробітках. До неї зателефонувала сестра, котра проживає у тому селі, і розповіла, що її розшукують.

«Це було перед Пасхою. Сестричка зателефонувала і розповіла, що начебто мене розшукують батькові родичі. Я аж розплакалась. Просила всіма силами дізнатися їхній номер телефону. На Великдень ми поговорили. Спершу я познайомилася зі своєю племінницею Світланою, потім і з Сашком. Ми довго розмовляли, плакали. Сашко пообіцяв, що обов’язково приїде до нас в гості», – продовжила розповідь Галина Андріївна.

Довгоочікувана зустріч…

Пані Галя приїхала з Італії. Зустріли рідні, друзі. Всі були щасливі, та на душі було неспокійно. Адже зовсім скоро вона побачить свого рідного брата, про якого мріяла усе життя.

Пан Олександр теж дуже хвилювався. Вирушив до Тернополя з сином сестри.

«Племінник запитав мене, як я впізнаю Галю, адже ще жодного разу в житті її не бачив. Я відповів: «Не знаю, мабуть, серце підкаже». Так і сталося. Вийшли з вагону. Дивлюсь, на зустріч йде дуже красива, рідна моя Галя. Вона теж упізнала мене. Обійнялись… – у чоловіка на очі виступили сльози, він пригорнув сестру, поцілував її руку. – Я дуже щасливий, що у мене є така сестричка…»

За великим столом сиділа щаслива родина. Усі сміялися, розмовляли, діти гомоніли, а брат із сестрою, які шукали один одного усе життя, міцно трималися за руки. Тепер їх ніхто не розлучить.


Повернутися
13.10.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...