Садок бананів біля хати…

Заходиш сюди — і видається, що потрапив у райський сад. З-під зелених листочків виглядають помаранчеві, червоні, жовтогарячі фрукти. Їх смачний цитрусовий аромат приємно лоскоче ніздрі і навіває на думки про далекі й екзотичні країни, де зазвичай і росте уся ця дивовижа. Проте лимони, апельсини, мандарини, банани, інжир і навіть кавове дерево ростуть… у звичайній теплиці неподалік Тернополя! Господар незвичайного саду — тернополянин Ігор Чубатий усі свої надзвичайні рослини вирощує не лише для споживання родини, а й на продаж. «Лимони несу продавати на ринок, бо у мене їх найбільше, — розповідає чоловік. — А мандарини, інжир, банани, апельсини — це так, для себе. Протягнув руку, зірвав і їж… Найбільше ласувати ними люблять дружина та донька. Тропічні фрукти, які привозять в Україну, зривають ще зеленими, — каже пан Ігор. — А свої дозрівають на гілках, тому такі смачні — солодші та більш соковиті. Аромат домашніх лимонів неперевершений!».

Кілограмовий… лимон! У теплиці панує літо. Пан Ігор каже, що головне для саджанців — тепло, тому з початком перших морозів опалює теплицю «буржуйкою». За роки незвичного хобі садівник знає усі «забаганки» заморських дерев. Фруктова імперія пана Ігоря з’явилася з маленької кісточки апельсина ще десять років тому, коли він купив у київського садівника кілька саджанців лимонів, мандаринів та апельсинів. Спеціально для них, розповідає чоловік, побудував теплицю. Правду кажуть, що захопитися чимось добрим і корисним усерйоз, вкладаючи у це всю свою душу — це наче отримати можливість творити справжні чудеса, принаймні досягати результатів, які більшість навколо вважає майже фантастичними і недосяжними. От і Ігорю Чубатому не раз скептично говорили — «та ні, у нас таке не росте, не прийметься, не зацвіте, не дасть плодів...» Але в нього і приймалося, і виростало, і цвіло, і плодоносило… «Друзі та знайомі не йняли віри, що мені вдасться щось виростити, але я наполегливо доглядав за ними. Спочатку три роки обривав цвіт, не давав деревам плодоносити, щоб вони пішли в коріння і стали міцнішими. А тепер щороку збираю урожаї. Коли з’явилися перші плоди, всі сусіди приходили дивитися…». Найбільше садівник пишається лимонними деревами. Середня вага плодів на них — 600–800 грамів. А одного разу справжній лимон-рекордсмен вродив вагою 1кг 100 грам. «Лимони у догляді непримхливі, — зауважує садівник. — Їх достатньо раз у тиждень підливати в літню пору, а взимку лише раз на місяць. Перед поливом обов’язково підігріваю воду, — лимони люблять тепло. А от прямого сонячного проміння не люблять. Влітку на теплицю натягую спеціальну сітку. Щоб лимонні дерева краще росли, раз у місяць ґрунт підживлюю попелом, розведеним водою».

Кава по–домашньому

Деревця апельсинів і мандаринів за розмірами дещо нижчі за лимонні дерева. Але зовні виглядають так само. «З ними мені довелося трохи помарудитися, — пригадує Ігор Чубатий. — Довго не хотіли цвісти. Спершу не знав, у чому річ, аж потім вичитав у книжці, що відстань між лимонним і апельсиновим деревами має бути не менше двох метрів, бо лимон забирає всі поживні речовини. Довелося пересадити апельсинове і мандаринове дерева. Щоб вони нарешті зацвіли і почали плодоносити, перев’язував гілочки мідним дротом». Перший урожай апельсинів був невеликий, лише десять штук. Плоди більші за магазинні і набагато солодші. Нещодавно пану Ігорю подарували саджанець кавового дерева. Чоловік посадив його у глиняний горщик і переніс у теплицю. Там кавове дерево заплодоносило, на гілочках видніються червоні ягідки. «Всередині ягідки міститься кавове зернятко, — каже садівник. — Його потрібно висушити і добре обсмажити, а потім змолоти. І ось вам справжня домашня кава».

Бананова ферма

У другому кінці теплиці росте банан. На самій верхівці, під крислатим листям, висить гроно бананів. Щоправда, вони менші, аніж у магазині. Плоди саме дозрівають. Коли садівник збере врожай, то зріже рослину — вона більше не плодоноситиме. Натомість до того часу виростуть паростки, які вона пустила. Тож уже через рік у господаря знову будуть домашні банани. «Пам’ятаю свій перший банановий урожай, — пригадує він. — Плоди були завбільшки 10 сантиметрів і дуже соковиті. Цьогоріч вони трохи більші».... Бананові деревцята, що вишикувалися щільним рядом, — і дійсно — екзотика! А, побувавши тут раз, хочеш повернутися сюди, у тропічний сад, де так смачно пахне цитрусовими.


Повернутися
26.02.2015
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...