ВЕСІЛЛЯ…НА ВІЗКАХ!

Двоє людей з особливими потребами – неймовірно життєрадісні, сонячні, щирі, усміхнені - стали на весільний рушник.  Ні величезна відстань, ні жодні життєві труднощі не завадила їм знайти свою половинку і стати під вінець.  

 Ольга Гавриліна, пише tenews.te.ua в Тернополі відома, як голова міської організації інвалідів опорно-рухового апарату. Вона теж з дитинства пересувається на візку, колись операція дала ускладнення і жінка не може ходити, але веде активний спосіб життя, намагається робити добро і допомагати іншим. ЇЇ життя наповнене сенсом і кожен її день не прожитий марно. На долю Ольги випадало чимало випробувань, важко хворів її син, але знайшлася людина, яка разом з жінкою долала усі перешкоди і в будь-яку хвилину стоїть пліч-о-пліч – це Олександр Саковець. Родом він iз Білорусі, та все життя прожив у Росії в Мурманську. 5 років, як також їздить на візку. Раніше працював далекобійником, тоді потрапив у ДТП, після якого дивом вижив, аварія позбавила його можливості ходити. Та дивлячись на чоловіка сьогодні, розумієш: фізичні можливості не основне, основне – особисте щастя, яке він знайшов. Познайомилися Ольга та Олександр в Інтернет-мережі, 3 роки спілкувалися, потім чоловік приїхав до Тернополя, щоб побачити ту, яка запала глибоко в душу. Тут його тепло прийняли, сподобалося відношення гостинних людей, а головне – тут його життя – Ольга, тому й вирішив оселитися у Тернополі назавжди. Нещодавно закохані повінчалися у храмі Матері Божої Неустанної Помочі.

 Ольга каже: не любити Олександра не може: «Людина просто кохає, цим словом – кохання – він говорить все: від відносин - до тяжких моментів життя, він мене розуміє і підтримує, це головне. А як для матері, головне – це підтримка чоловіком сина, це велика радість».

 Олександр розповідає, що дружина його дуже зацікавила під час переписки, тому хотів приїхати до не і поспілкуватися з нею «наживо». В Україну з Росії їхати на боявся: «Якщо любиш людину, то нічого не страшно, у Тернополі люди хороші, все дуже гарно. А після шлюбу зараз в мене неймовірні відчуття, день сьогодні надзвичайний» - запевняє Олександр.

 Вітати подружжя прийшли багато близьких людей. Молодят обдаровували подарунками, квітами, та найкращий подарунок для них у цей день – те що Бог допоміг їм створити сім’ю. Усі бажали Ользі та Олександру довгих і щасливих років спільного життя і щоб їхні теплі, щирі почуття ніколи не покидали їхні серця.


Повернутися
23.09.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...