CЕЛО… З ПЕРЦЕМ!

Село Велика Добронь в Ужгородському районі на Закарпатті – це українська столиця паприки. Червоний солодкий перець спеціального сорту тут вирощують гектарами, а мелють – сотнями кілограмів. Духмяна і яскрава спеція – мелена паприка – не лише головний заробіток села, а вже й справжній бренд: саме доброньска паприка прикрашає страви не лише на Закарпатті.

  Виробництво спеції дається непросто, паприкою тут опікуються протягом майже усього року – з січня по листопад, але вона того варта: паприка-годувальниця вже стала справжнім символом села. Велика Добронь – це єдине місце в Україні, де вирощують такий смачний, такий яскравий і такий корисний перець у таких масштабах. Нарядний овоч уже поважають більше, ніж знамениту місцеву ранню картоплю, яку саме Добронь першою постачає на ринки країни – адже зараз паприка, зізнаються фермери, починає приносити більше прибутку.

   "Ми вирощуємо перець на 33 сотках землі. Це вже другий врожай. Спершу садимо ранню картоплю чи редис, потім продаємо, а вже тоді висаджуємо перець", - розповіла жителька села Велика Добронь Єва Бенедек кореспонденту Gazeta.ua.

 Її родина 40 років займається вирощуванням перцю. На ділянці працюють 6 чоловік.

"Батьки займаються розсадою, ми далі доглядаємо, садимо та сушимо перці. Цього року довелось багато поливати через посушливе літо. У серпні починаємо збирати врожаї. Кожен перчик треба окремо нанизати на нитку. Спочатку висушити на сонці, а потім у спеціальній газовій сушильні. Остаточно паприку перемелюємо, фасуємо в пакунки по 100 грамів і пів кілограма і продаємо на ринках. Основні споживачі нашого продукту — угорці, з якими ми межуємо. Вони добре скуповують нашу паприку, бо ароматна й добре висушена", - каже Бенедек.

Для сім'ї на рік потрібно 5 кілограмів паприки. Її додають скрізь. Від солодких страв до борщу. Іноді навіть замість томату приправляють страву.

"Цього року подорожчав газ, то й паприка сильно пішла в ціні. Торік кілограм коштував 35 гривень. Цього року — 100", - розповідає жінка.

Паприка продається увесь сезон, але найбільше у жовтні, листопаді, коли з'являється свіжа. За сезон селяни заробляють від 100 до 150 тисяч гривень.

"З куща перцю виходить приблизно пів кілограма сушеної паприки, - каже сільський голова Малої Доброні Балаж Ембер. - Нашу паприку фасують і продають в супермаркетах. Її можна купити в Львові та на Закарпатті . В інші регіони паприку майже не веземо, бо там мало її споживають".

Робота з перцем – цілорічна, наголошує фермер Василь Гіді, але саме зараз Добронь найколоритніша: перець уже зібрали, і яскрава паприка прикрашає майже кожне обійстя.

Пан Василь говорить: «Так, це наш бренд – доброньська паприка! Такий перець  вирощують тільки у нас. Взагалі ж цей перець характерний для національної кухні на Балканах, в Іспанії, звичайно, в Угорщині. У слов’янській кухні – не так, але от на Закарпатті у нас дуже хороший збут – прибуток дає вже кращий, ніж основна культура – молода картопля, після якої і садимо перець».

Але перед тим як продати готову паприку, слід докласти багато зусиль. Сезон розпочинається ще у січні, коли висаджується насіння. Потім кущики перцю оселяються під плівкою, в теплицях, там і достигають під турботливим доглядом доброньських фермерів, які цьогоріч, до слова, випробували новий елітний насіннєвий матеріал і результатом дуже задоволені. Господар каже: збирати врожай починають в середині серпня. Паприка вже зібраною достигає, потім сохне, а потім – мелеться.

До 150 тонн – таку кількість паприки виробляє у рік працелюбна Добронь (йдеться про вже готову спецію з висушеного і помеленого перцю!). У розпал сезону все село оздоблене червоним перцем. Та найбільше аромат відчувається там, де перчини перетворюються на власне спецію. У «селі з перцем» кажуть: паприка – їхній бренд – це найкращий збудник апетиту!


Повернутися
19.09.2015
Категорія: Господар
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...