ЖОВТНЕВЕ СТАЛО СОБОРНИМ

З КАРТИ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ЗНИКЛО «РАДЯНСЬКЕ» СЕЛО

  У Тернопільському районі громада проголосувала за зміну назви їхнього рідного села. Йдеться про населений пункт Жовтневе, від якого, за словами голови сільради, так і віяло «совком».

Так, свою передостанню назву (Жовтневе, - авт.), село отримало у 1957-му році і присвячена вона була 40-річчю Жовтневої революції. Тут навіть колгосп був «імені 40-річчя Жовтня». До цієї назви село йменувалося Чернелів-Мазовецький. А після Другої світової війни офіційно позначалося як с. Жукове – у пам'ять про командувача I-го Українського Фронту – маршала Жукова, штаб якого там знаходився під час завершальної стадії Проскурівсько-Чернівецької операції 1944 р. Після Помаранчевої революції, у 2004-му, село хотіли назвати «Помаранчевим». Наступного разу про таку зміну заговорили 23 лютого цього року під час сільського віче, що було присвячене Небесній сотні. І ось зараз лише місцеві жителі домоглися свого.

Та й не з волі самих лише селян назву в скорім часі змінять – згідно із ЗУ «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», село підлягало перейменуванню. Варіантів нової назви було аж три, втім все вирішила більшість.

 4 вересня на Тернопільщині перейменували село Жовтневе в Собороне. Загалом за таку назву проголосувало 102 жителі. Проте, були й ті, хто хотів повернути історичну назву села Чернелів-Мазовецький. Таких людей було 44.

Окрім цього, жителі могли проголосувати і  за ще одну назву, а саме Топільче. За цей варіант віддали свої голоси два жителі.

– Село перейменоване, відтепер лише потрібно чекати поки його офіційно перейменують. Це буде не швидше 21 листопада, до того часу село фактично залишатиметься Жовтневим, – розповів сільський голова Михайло Дручок. – Проблем з документами у жителів села бути не повинно, а всі вивіски про назву села ми готові поміняти в любий час.


Повернутися
10.09.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...