ОДЯГ “MADE IN UKRAINE»: ТКАНИНА ТУРЕЦЬКА, ҐУДЗИКИ КИТАЙСЬКІ
В УКРАЇНІ ПРАКТИЧНО НЕ ЗАЛИШИЛОСЬ ПІДПРИЄМСТВ, ЯКІ Б ВИРОБЛЯЛИ ТКАНИНИ ТА ФУРНІТУРУ
Вишиванко моя, вишиванко… На турецькому полотні індійськими нитками!
Мода на українське зробила свою справу – за останні два роки у нас з’явилось кілька десятків нових брендів одягу та взуття, відкрили чимало магазинів, які торгують лише одягом українського виробництва. Навіть популярні інтернет-магазини щодня влаштовують розпродажі українських брендів. От тільки платтячка-блузочки від різних виробників часто схожі між собою, як двійнята. А все тому, що фірми, які орієнтуються на масовий ринок (400-800 грн. за плаття), намагаються конкурувати з турецькими і китайськими виробниками. А відтак закуповують недорогу тканину на тих самих фабриках. Власної, як виявилось, у нас нема. Нема і фурнітури. Навіть українські вишиванки доводиться вишивати на турецькому полотні, індійськими чи французькими нитками по німецькій канві…
«Основна проблема українських виробників, пише «Високий замок» – відсутність українських тканин. Це ставить більшість виробників у залежність від імпорту, а отже, і від курсу валюти. Тому дехто переключається на дешевші тканини, щоб стримати ціну. А вони, зрозуміло, гірше виглядають, носяться та перуться…», – каже директор з маркетингу інтернет-магазину LeBoutique Юлія Шилова. За її словами, проблема ще й у тому, що наші виробники на етикетках не вказують умов догляду за тканиною – при якій температурі прати, прасувати чи можна здавати у хімчистку. Не виключено, через те, що швейні фабрики ніколи точно не знають, яка партія тканини приїде. А щоразу замовляти нові бирки невигідно.
Хочете вітчизняних тканин? Вирощуйте льон!
“Коли думали над створенням кластеру легкої промисловості, то одна з основних тем, яку обговорювали, – відсутність тканин українського виробництва. Якби нам вдалось об’єднатись у кластер, то було б легше закуповувати тканини за кордоном. Адже коли замовляєш великі партії тканин, то виробники починають враховувати твої потреби. До того ж тоді з’явилася б можливість замовляти тканини, які би створювали під нас. Бо інакше доводиться закуповувати те, що є, – каже один з ініціаторів створення кластеру легкої промисловості Олег Яницький. – На жаль, ті фабрики з виробництва тканин, які колись були, уже практично припинили існування. Тож виробництво одягу та взуття у нас начебто зростає, але ми все одно годуємо турків. Бо тканини, ґудзики, нитки – все доводиться імпортувати. Є фірми, які створюють фурнітуру у невеликих обсягах – під замовлення деяких дизайнерів, але масового виробництва немає. Попри моду на українське, більшість підприємств легкої промисловості виживають за рахунок давальницької сировини. Тобто приїхала тканина, пошили, відправили за кордон. Вижити, продаючи товар на внутрішньому ринку, важко. Адже мало того, що сировину доводиться купувати за валюту, а продавати тут за гривню, то ще й доводиться конкурувати з чорним та сірим імпортом китайського та турецького дешевого одягу”.
За даними Асоціації “Укрлегпром”, українські швейні підприємства забезпечені власними тканинами та трикотажним полотном лише на 10%. “Те, що у нас нема вітчизняних тканин, – чиста правда. Льонокомбінати спочили в бозі. Втратилась ціла ланка сільського господарства – вирощування та переробка льону. Якщо зараз намагатись це відновити, треба починати саме з вирощування. Але я не впевнений, чи є сенс це робити, – каже власник швейного підприємства “Троттола” Ярослав Рущишин. – У цю сферу важко залучити інвестиції, бо в Україні нема нормального ринку збуту. У те, що ми раптом почнемо обшивати увесь світ, я не вірю. Одяг не є предметом першої необхідності, його купують під настрій. А у нас ринок обмежений низькою купівельною спроможністю. Є гроші – людина купує новий одяг, нема – йде на секонд. Ще одна проблема – висока собівартість. Є в Україні фабрика, яка випускає шерстяні і напівшерстяні тканини. Але вони значно дорожчі, ніж ми закуповуємо в Лондоні”.
Ще одна проблема, через яку наші виробники не ризикують закуповувати вітчизняні тканини, – їхня якість. “Всі тканини, мережива нам постачають з Європи, тож собівартість прив’язана до курсу євро. А продаємо ми свої вироби за гривні, – каже Ольга Письменська, яка випускає білизну під торговою маркою Оlga. – Піднімати ціни на білизну складно, адже розумію, що люди не мають грошей. Хотіли б купувати українську фурнітуру, але її просто немає. Свого часу намагались працювати з київською фабрикою ім. Рози Люксембург, але, на жаль, нам не підійшла якість. А щодо мережив, то їх, здається, у нас ніколи і не випускали. Шити кольорові речі складно, адже потрібно підбирати тканини в тон, а вибір не завжди це дозволяє. Я ж не можу дозволити собі робити “халтуру”, як деякі кустарники”.
← Повернутися
