У Монастирську молилися за душі полеглих героїв

Цими днями весь український народ вшановує річницю трагічних подій у Києві на Майдані та пам’ять Героїв Небесної Сотні. Відтоді ми прожили надважкий рік – з пам’яттю про них і відповідальністю перед ними. З болем, але з твердим переконанням у нашій перемозі. Над нападником, над власними слабостями, над виразками, які не повинні більше роз’їдати наш суспільний організм. Ці перемоги стануть найкращим пам’ятником величі їхнього подвигу. Герої не вмирають, допоки ми звершуємо розпочате ними.

У п’ятницю, 20 лютого, молилися за душі полеглих Героїв і у Монастириськах.  Вшанувати тих, хто поклав голову за наше майбутнє, на центральному майдані міста зібралося кілька тисяч містян. У велелюдному натовпі можна було помітити як літніх людей, так і молодь. Усі підходили до стели, аби залишити там запалену лампадку чи квіти. Мітинг-реквієм розпочався з молебену та  оголошення імен Героїв, які віддали своє життя за краще майбутнє України під час Революції Гідності. Зворушлива хвилина мовчання, запалені свічки в руках дітей і дорослих…  Перед присутніми виступили голова райдержадміністрації Марія Павлік та голова райради Володимир Данилюк, які закликали пам’ятати про подвиг Небесної сотні. Представники духовенства закликали краян гуртуватися і єднатися, щоб продовжити і завершити боротьбу Героїв, щоб їхня жертва не була марною. Зворушливі ноти Майдану звучали у піснях та віршованих рядках, а на завершення загальної молитви  у нічне небо — туди, де зараз душі наших Героїв, злетіли  запалені ліхтарики…

  Учасник подій Майдану, міський голова Монастириська АндрійСтарух  згадував трагічні лютневі події минулого року,  українську молодь, яка вийшла беззбройною проти «до зубів» озброєного ворога і загинула у нерівній боротьбі за життя у чесній та вільній Україні.  «Ми не маємо права зганьбити справу, розпочату Героями», — мовив він, а тоді гукнув у натовп: «Слава Україні». У відповідь пролунало багатоголосе: «Героям слава!»…   

 

Повернутися
26.02.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...