ЯК СПІВАКИ З ТЕРНОПІЛЛЯ ПОРАНЕНИХ СОЛДАТ ПІСНЕЮ ЛІКУВАЛИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Релаксацію для душі подарували пораненим тернопільським бійцям співучі «Більчанки».  Такий захід, пише «Номер один», відбувся в Львівському військово-медичному центрі Західного регіону. Ідея відвідати поранених бійців у шпиталі виникла у волонтера-патріота, підприємця із с. Барнадівка Теребовлянського району Андрія Подольського  З даною пропозицією чоловік звернувся до свого однокласника і товариша із с. Більче-Золоте Борщівського району Миколи Теслі. Пан Микола є директором музичної школи в селі і разом зі своєю дружиною Вірою викладачем цієї ж школи. На початку 90-х років минулого століття вони заснували Народний аматорський вокальний ансамбль. Колектив є лауреатом трьох Всеукраїнських конкурсів, дієвим учасником багатьох районних, обласних та Всеукраїнських фестивалів, у тому числі і в столиці Києві.  Репертуар колективу багатий, цікавий та різноманітний, він нараховує близько ста творів.   До складу гурту в загальному входить 10 чоловік, 5 з яких є народними музиками і ними керує Василь Григоришин, він є і акомпаніатором, а музичний керівник гурту - Віра Тесля.

До Львова у шпиталь їхали лише вокалісти із звукопідсилюючою апаратурою, а також священик УАПЦ с. Різдвяне Теребовлянського району отець Юрій Терлюк, майданівець та волонтер із Теребовлі Володимир Гогусь, теребовлянець-фотограф Олег Капуста.

У Львові об’єднану групу більчан і теребовлянців зустрів представник адміністрації шпиталю по культурних питаннях, завклубом пан Іван Штокало. Він люб’язно і посприяв у подальшому проведенні ансамблем виступу.

  Дійство відбувалося на імпровізованій сцені мальовничого подвір’я мед закладу.

У шпиталі лікуються, гоять старі та свіжі рани, окрім бійців АТО, ще й ветерани-афганці, відставні офіцери та солдати ЗСУ. Отже, глядацький контингент був різноликим і різновіковим. Виходили ті, хто міг пересуватися самостійно, на милицях, в інвалідних візках при допомозі медперсоналу чи родичів, знайомих. Трохи моторошно і незвично було бачити мужніх воїнів, скалічених війною… Повага і жаль, гордість і піклування переповнювали душі співаків і волонтерів, коли вони дивилися на своїх захисників Батьківщини. А ті були простими і щирими, компанійськими і відкритими, підходили і перед концертом, і під час нього. Задавали запитання, цікавились усім, проте мало і неохоче розповідали про своє бойове життя, тим більше - про рани. А от про сам шпиталь і лікарів відгукувались привітно, дякували їм за професійність і доброту.  

Співаки з Більча-Золотого розпочали свій виступ із музично оформленого «Отче наш». Потім отець Юрій звернувся до справжніх чоловіків із проповіддю. Під час концерту і після нього багато бійців підходили до отця Юрія за благословенням, розрадою, двоє з них забажали навіть сповідатися.  

Співаки «Більчанки» виконали понад 15 пісень. Суворі лиця захисників Вітчизни ожили, очі загорілися…Завалося, що ось зараз вони кинуть милиці, повскакують із візків та підуть у танок.

Ось якою виявилась лікувальна сила чарів голосів більчан та українських мелодій. Лунали гучні оплески, вигуки «Браво!», на «біс» не встигали викликати, бо співаки наперед передбачали бажання слухачів.

У кінці виступу більчанам солдати тиснули руки, обіймалися з ними, цілувалися, брали автографи, обмінювались номерами телефонів та фотографувалися, а ті у відповідь дарували їм свої аудіо-диски. І лунала багатоголоса спільна фраза поранених бійців: «Приїздіть до нас іще, ми вас ніколи не забудемо!»


Повернутися
26.08.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...