МИХАЙЛО ТАРАБІЙ ІЗ КОПИЧИНЕЦЬ ОБЛАШТУВАВ ВДОМА РОДИННИЙ МУЗЕЙ

«Скільки вовка не годуй – все одно в ліс проситься», – жартує 67-річний поет, екс-мер міста Копичинці Михайло Тарабій. Михайло Васильович – уродженець села Ізки Закарпатської області. На згадку про малу батьківщину, на другому поверсі свого будинку облаштував міні-музей із фотографій, предметів побуту, одягу традиційних для закарпатського регіону. Чи не усі експонати чоловік успадкував від своєї прабабусі, батьків, деякі подарували родичі.

КОЖНА РІЧ МАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ
 – Облаштувати домашній музей — ідея моєї доньки Оленки, – розповідає чоловік. – Вона дуже любить старовинні речі. Я її ідею підтримав і ми взялися упорядковувати речі. Найціннішим для мене є ось це конопляне полотно (показує – авт.). Тепер таке ніде не тчуть. Ще такі три відрізи є у моїх братів, найстарший, на превеликий жаль, уже покійний, тож тепер його полотно зберігає дружина. Колись мамка спеціально зіткала його для нас. Хотіла, щоб ми пошили з нього простирадла, але чомусь шкода було… До речі, колись у нас увесь домашній одяг був з конопель, льону на Закарпатті не садили. В Ізках навіть виготовляли конопляну олію. Пригадую, як котрась господиня бралася пекти хліб і зверху змащувала його цією олією, то приємний аромат розливався по усій вулиці.  
Кожна річ у садибі Михайла Тарабія є для нього окремою історією. Чоловік каже, що вдалося зібрати лише невеличку частину, адже багато цінних, на сьогодні, речей згоріли під час пожежі батьківської хати. – Хата у нас була дерев’яною, зрештою, як у всіх в селі на той час, – розповідає Михайло Васильович. – Добре, що ніхто не постраждав. У вогні ми втратили усі ненькові медалі, якими він був нагороджений під час війни. Через те, що він воював у мадярській армії, як його ненько і брат, за часів Радянського союзу його фото жодного разу не вивісили на дошку пошани. Коли Закарпаття було частиною Чехії, неньо працював завідувачем магазину, а вже при Союзі завідувачем молокозбиральнильного пункту. Мама була завідувачем дитячого садочка в селі. А от моя бабця за Чехів працювала акушеркою. У спадок від неї мені залишилася книжечка для породіль, написана на русинській мові її рукою. Цікаво, що у той час записи за національність жінок звучали так: «русинка», «жидовка», «полька».  Батьки мої доволі рано померли: нянько – у 67 років, а мамка – у 62. Тепер щороку приїжджаю погостювати у нашому будинку. Тепер там ніхто не живе, хіба що братова час від часу приходить навідатися, провітрює і прибирає оселю. Продати шкода, адже неподалік тече джерело із природною мінеральною водою. Тай я й не уявляю, як це можна приїхати до рідного села і не зупинитися у рідній неньковій хаті, де усе таке рідне і миле, де вперше вчився пізнавати світ.

БЕСАГИ, БІГЛЯЗІ, КУДЕЛІ…
 Подивитися на домашній музей поета приходять його друзі та знайомі. Усім пан Михайло розповідає про кожен предмет і відразу називає його так, як і годиться на Закарпатті. – Ось це залізні праски, у нас на них кажуть біглязі, – розповідає. – У них ставили гаряче вугілля і так прасували. А це дерев’яна праска-качалка (показує – авт.) – на один бік на неї намотували сорочку чи штани, а іншою ребристою частиною розгладжували. Колись домашні речі на щодень прасували лише у такий спосіб. Погляньте на ці дерев’яні коритця, у більшій мама місила тісто на хліб, а у меншій на локшину. А це бабусині бесаги – глиняні горщики для їжі, які кріпилися на поясі, саме в них жінки носили їсти чоловікам у гори. Оскільки вони були міцно прикріплені на поясі, жінці було доволі легко пересуватися в горах і не хвилюватися, що щось розіллється. У горах дуже легко загубити худобу, тож, щоб легко її знайти, господарі чіпляли вівцями такі збіжі (дзвіночки), а коровам дещо більші торомбаки. З овечої шерсті раніше в’язали такі покрівці – вовняні покривала. Пряли на такій куделі. Її донька купила на ринку у Львові. Словом, щоразу намагаємося поповнити нашу колекцію. Дещо купуємо, а дещо забираємо у знайомих, які вже зібралися викидати старовину. Для них вона не являє собою жодної цінності, а для нас – це знахідка.

ЕДЕЛЬВЕЙСИ БІЛЯ ХАТИ
На згадку про рідний край Михайло Тарабій висадив біля хати ялівець, смереки і навіть едельвейс привезений з Карпат. Чоловік розповів, що едельвейс у них вважається символом великого і палкого кохання. Росте він високо в горах на скелястій частині. Тож хлопці часто ризикували своїм життям, що зірвати едельвейс для коханої. – Хату я теж збудував гостроверхою, так, як у нас заведено на Закарпатті. Тільки вона не дерев’яна, – каже він. До Копичинців Михайло Тарабій переїхав завдяки своїй колишній дружині. Відразу після закінчення Дрогобицького музичного інституту Михайла Васильовича за розподілом направили аж у Білгород-Дністровський в Одеській області. Однак відбути там увесь термін він не зміг, адже усе йому було там чуже та й навчання доводилося проводити російською. Після чого він переїхав викладати музику в Струсівське музучилище. Там і познайомився із майбутньою дружиною. Після одруження вони переїхали до Копичинець, адже там їм дали простору квартиру. – Я переконував дружину переїхати жити до мене на Закарпаття, але вона не захотіла, довелося залишитися тут, – розповідає Михайло Васильович. – Два роки тому ми розлучилися, у неї нова сім’я і вона тепер живе у Штатах. Я ж з донькою зостався тут. Тепер, коли на пенсії, є багато часу, щоб присвятити себе творчості. Уже готую до друку свою восьму збірку….