ЧИ Є ЖИТТЯ ПІСЛЯ... АТО?

ВТРАТИВШИ НА ВІЙНІ ОБИДВІ НОГИ,  БОЄЦЬ ОЛЕКСАНДР ЧАЛАПЧІЙ ЗАПОЧАТКУВАВ ЕКО-БІЗНЕС

 “Чесно сказати, мені той бізнес не потрібний. Я хочу бути серед людей, щоб не сидіти в інвалідному візку. Показати іншим хлопцям, яким ампутували кінцівки, що можна придумати, чим займатися. В інакшому випадку, я сидів би вдома, – роботи ж нема. Їздив би на візку, а на протезах би й не ходив”, – ділиться Олександр Чалапчій, боєць 34-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області.
 28-річний Олександр  із зони АТО повернувся без ніг, втім, не впадає у відчай і не втрачає оптимізм. Як розповів порталу «Знай» Олександр, після втрати ніг на війні він не став заглядати на дно пляшки або жаліти себе, а вирішив рухатися далі.

ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З МАЙДАНУ…
 Під час революції був на Майдані, коли почалася військова агресія з боку Росії, сам пішов до військкомату.   Каже - не зміг всидіти вдома, коли його студенти воюють на сході. А торік у вересні поруч із бійцем розірвалася міна. Хлопець перетягнув собі ноги доповз до рації і покликав на допомогу. Товариші затягли бійця в машину і відправили до лікарні в Дзержинськ. Але там врятувати ноги лікарям не вдалося. Коли опритомнів після наркозу шоку від того, що у нього більше немає ніг не було - згадує військовий. Найбільше, зізнається Олександр переживав, як відреагують рідні — його дружина саме чекала на другу дитину.
 «Не звик я себе жаліти або у когось щось просити. У лікарні, поки інші не вставали з ліжок, я розтинав на колясці коридорами, - ділиться з нами Олександр. - Спочатку на війну їздив як волонтер, там побачив своїх колишніх учнів. Я працював викладачем в коледжі, де навчав електрогазозварюванню. У лікарні  довго не лежав. Незабаром уже на колясці їздив».

ПРО ЕКОПАЛИВО ДІЗНАВСЯ В АВСТРІЇ
Невелика справа Олександра Чалапчія існує лише пару місяців, але вже з’явилися перші клієнти. У себе в містечку Ул’янівка, що в Кіровоградської області, хлопець відкрив фабрику з виробництва екопалива з соломи та відходів соняшнику. Взимку Олександра відправили на реабілітацію за кордон – до Австрії. Там наш воїн теж не міг всидіти на місці. Як він говорить, зустрічався з місцевою діаспорою, читав активно про різні австрійські проекти в мережі.
«Там я начитався про те, що невелика країна активно себе забезпечує теплом завдяки виробництву екопалива. Це мене зацікавило і, повернувшись додому, став реалізовувати ідею в життя. На виділених мені від держави гроші – 300 тисяч гривень - купив устаткування для спресовки сировини. Машину для сушки я зробив сам і заощадив 100 тисяч. Адже я до війни розробляв котли і варив їх».
На своєму підприємстві Олександр робить брикети для спалювання у котлах. За словами Олександра, вони нічим не поступаються вугіллю. «Лише за тонну вугілля потрібно заплатити 4 тисячі гривень, за машину дров – 4,5 тисяч, а у мене тонна брикета – лише 1 тисяча 800 гривень. Зараз в тиждень близько шести тонн екопалива робимо. З місцевою лікарнею уже уклав договір про постачання нашого палива», - говорить бізнесмен.

І САМ ПРАЦЮЄ, І ІНШИМ РОБОТУ ДАЄ
До речі, як тільки з’явилася мізерна інформація про проект Чалапчія у соцмережі, то відразу ж стали з’являтися люди, які загорілися бажанням допомогти йому. Наприклад, один чоловік написав, що готовий безкоштовно розробити для нього сайт.
За словами нашого співрозмовника, він не сподівається на великі досягнення найближчим часом, та вважає, що перший рік у нього буде важким. Оскільки люди просто не знають і з підозрою ставляться до екологічних пресованих брикетів. «Процес запущений, хочу підняти країну. Ось вже дав роботу трьом людям. І це лише початок. Хочу розкрутитися, вийти на обласний рівень мінімум. Не хочу, щоб ми були залежні від Росії», - говорить Олександр.
Наш герой говорить, що взагалі-то йому не потрібен цей бізнес. Але сподівається, що його досвід надихне воїнів, які також стали інвалідами: «Я можу, як і раніше, варити казани. Але хочу показати нашим солдатам, які також постраждали, як і я, що життя не лише продовжується після поранення, але можна стати успішним, допомогти змінити країну».
«У лікарні, коли лежав, дивувало, що поруч були молоді хлопці, у яких не було однієї ноги, і вони вважали, що життя їх закінчилася. Один навіть викинувся з вікна, на щастя, залишився живий. У мене ж навіть колін не залишилося, з ними було б легше пересуватися, але й у такому разі не здамся. Вперше як став на протези, пішов відразу. Не звик жалітися і не хочу, щоб опускали руки інші українці. Адже нам ще країну відбудовувати», - говорить Олександр.