Спогади зі смаком смерті

 “Важить не час, а людина в обставинах часу”, — написала колись одна хороша письменниця. Власне, так і є. Вони ж — часи — бувають різні. Комусь випаде вік безхмарний, а комусь безжальна доля наготує стільки випробувань, що тільки диву даєшся, як вижити вдалося… Зустріч із такими людьми, котрі вижили наперекір усьому, додає життєвої снаги і вселяє віру в те, що будь-які перешкоди можна здолати, а випробування — пережити… 

Ярославі Тимурі із Монастириська нині — 66. Пережитого стільки, що вистачило б на кілька сезонів рейтингового серіалу. Трагічний присуд долі міцно стис її у своїх лещатах ще навіть до її народження.

Для усіх нас спогади дитинства — найбільш світла і чиста пора життя. Тільки не для неї. Цьому є важлива причина. Адже, погодьтеся, важко радіти тому, що побачив цей світ… у тюремних застінках, звідки уже незабаром разом із матір’ю вирушиш товарняком на далекий, холодний, смертельний Сибір…

— Я знаю, — каже пані Слава, багато людей у той страшний час були репресовані ще дітьми, — за «гріхи» батьків перед радянською владою (найбільшим  «гріхом» була любов до України), але мій хрест важчий тим, що чекав на мене ще навіть до мого народження… Моїм біологічним батьком (назвати його «рідний тато» язик не повертається) є енкаведист, котрий зґвалтував мою маму і здав її НКВД. Вона саме втекла з Сибіру, куди її запроторили за зв’язки з УПА, і переховувалися. Вдаючи з себе «співчуваючого», негідник спершу прихистив її, а тоді, користуючись її безпомічністю, зґвалтував і «заклав»… А потім були в’язниця, де маму, уже вагітну мною, немилосердно катували, тюремний лазарет, де вона в муках народжувала мене, і, через дев’ять місяців, — знову ешелон до Сибіру, куди вирушила із немовлям на руках… А далі поневіряння, одне страшніше іншого… Усе це в одному інтерв’ю і не розповіси, тут книжку можна писати...

У цій історії нічого зайвого — тільки вигострений, мов лезо, сюжет. Драматичний сюжет її життя.

Ешелон смерті

Матір пані Ярослави, Іванна, народилася і жила в Монастириську. Вона рано  втратила свою матір, проте називала рідною мамою ту, хто її заступила — тітку Олену. У 1942 році одружилася з молодим оунівцем Йосипом Кукілем. На той час Монастириська — у німецькій окупації, проте активно діє українське підпілля. Його член Йосип Кукіль бореться спершу з німецькими загарбниками, а з появою нових «визволителів» — проти них. Одного дня, коли їхній новонародженій донечці Оксанці, моїй сестричці,   було лише 3 місяці, батько (бо я завжди вважала його татом і називала саме так) каже мамі: «Я йду воювати за нашу Україну». І як не просили та відмовляли його рідні, рішення свого не змінив… А через півроку енкаведисти уже зробили облаву, забрали з собою матір і бабусю, на щастя, маленьку Оксанку вдалося врятувати, її забрала до себе татова рідня. Дідусь, мамин батько, на той час був у Чорткові, ставив там п’єсу «Наталка Полтавка», та коли дізнався про арешт своєї родини, пішов і здався сам. Його відмовляли — мовляв, цим ти їм нічим не допоможеш, але він сказав: «Це моя сім’я і я маю бути з ними».

Заарештованих по морозі гнали до Копичинців. Мама розповідала, пригадує пані Слава, що уздовж дороги висіли стояки з повішеними людьми — замерзлі, закостенілі тіла… Арештантів спеціально везли так, щоб їх черкали ті закостенілі ноги, аби бачили, що чекає на «ворогів народу»…А згодом вагонами-товарняками, немов худобу, погнали на схід… Дорога була далекою, важкою, холодною та голодною. Люди не витримували, хворіли та помирали. Коли уже доїжджали до Челябінська, зліг дідусь. Від гарячки язик йому потріскав на шматки, усе просив принести йому холодної води, хоч би крапельку, тільки де ж її було взяти? Коли мама впрохала-таки конвоїрів і, зійшовши на станції, побігла по воду, повернувшись, дідуся уже не застала — його і ще майже три десятки засуджених охоронці ешелону просто викинули з вагону, мовляв, аби не допустити епідемії... І понині, каже пані Орися, ми не знаємо, що з тими людьми сталося — чи їх живцем закопали, чи спалили, чи пси їх розтягли та поїли… 


Коли приїхали у Краснодарський край і побачили, в яких умовах мають жити, то вжахнулися: їх викинули з потяга під голе небо у 60-градусний мороз, без харчів та засобів для існування. Копали землянки, вишукували по помийних ямах їжу… Минуло кілька років і мама вирішила організувати втечу — якщо, каже, мені судилося загинути, то хочу перед смертю побачити свою дитину... Бабця її відмовляла, але вона разом із двома коліжанками  — Євгенією Татарин з Березівки та ще одною жіночкою з Волині — наважилася на такий ризикований крок. Як їм вдалося подолати тисячі смертельних небезпек, перетерпіти холод, голод, біль і неймовірними зусиллями пішки (!) подолати тисячі кілометрів (лише один раз під’їхавши товарняком) — знає, мабуть, лише Бог. Знайомі в Монастириську, які прихистили у себе, у змученій, вихудлій жінці зі стертими у кров ногами, з яких сочився гній, колишньої красуні Іванки спершу навіть не впізнали…  А далі — довгоочікувана зустріч з донечкою Оксаною, яка заново пізнавала рідну маму. Хоч і ніби-то вдома, але життя було важким, адже доводилося постійно переховуватися — по людських стодолах, горищах, полях та лісах. Радянські карателі усюди шукали за втікачкою і кожен, хто їй допомагав, ризикував життям…

Коли запросила «погостювати» до себе одна сім’я з Фільварок, ніщо не віщувало біди. Та одного разу чоловік, скориставшись тим, що його дружини не було вдома, вийшов на горище, де переховувалася Іванка, і зґвалтував її. Крикнути, зчинити бучу жінка не мала права, бо відразу ж видасть себе… А за кілька годин до хати прийшла облава, Іванку заарештували і повезли у відділення.

— Ніхто, навіть дружина цього нелюда не здогадувалися, що він був агентом енкаведе, — каже пані Слава. — Уся правда нам відкрилася багато років по тому… А тим часом мама у в’язниці проходила усі кола пекла. Допити, знущання, тортури… Катам кортіло дізнатися, де зараз її чоловік, якому на той час уже пощастило втекти до Бельгії. «Ишь, какая затятая бандєровка», казали вони, знущаючись над матір’ю, яка мовчала. Запихали голки за нігті, защемляли пальці в двері. Били, доки не втрачала свідомість. Безтямну брали за ноги і волочили до камери. Кидали на холодний бетон і виливали відро води, аби отямилися. Катівня знаходилася в одному з підвалів Монастириська, де нині паспортний стіл. Коли десятки років по тому, уже дорослою я якось зайшла туди, мені підкосилися ноги. Мурашки побігли шкірою, я фізично відчула на собі мамин біль...

Її муки тривали майже три місяці. Мама була настільки виснажена, що вже й не могла ходити. Прийшов наказ перевести її в тюрму до Тернополя і там, на огляді у лікаря, вона і дізналася, що вагітна мною… 

18 березня 1949 року у тюремній медчастині я вперше побачила світ. Виснажена важкими пологами і жахливими тюремними умовами мама (усю вагітність пробула у багатолюдній камері, з їжі — тільки гнила баланда) навіть не мала сили взяти мене на руки. Молока, щоб годувати, теж не було, зі зболених грудей текла сама сукровиця. Я кричала день і ніч — з голоду і холоду, наївшись хіба маминими слізьми, що капали їй на груди та мені до рота… Від антисанітарних лікарняних умов я захворіла на гнійну екзему. Коли на мене накидали якусь пеленочку, аби зігріти, за кілька годин доводилося знімати її, уже відриваючи шкіру з гноєм… Мама розповідала, як молилася, аби Всевишній забрав мене до себе, щоб полегшити мої муки… Але, хоч Бог і зберіг мені життя, ще не один раз мені довелося вириватися із лещат смерті.

 9-місячну мене чекало нове випробування — разом із мамою нас етапували до Сибіру. Перед дорогою санітарки, які часто допомагали мамі, дали нам два коцики для мене. Одного з них, привізши з Сибіру, як найбільшу реліквію, я зберігаю донині…

«Боротьба за Україну ще триває»

Кажуть, те, що не вбиває, робить нас сильнішим. Вона — сильна жінка, адже, зціпивши зуби, пройшла через те, що не побажаєш і найлютішому ворогу.

— Смерть постійно чигала наді мною, розповідає пані Слава, — уникнути її вдавалося Божою ласкою та допомогою добрих людей, які знаходилися усюди... На щастя (якщо за таких умов доречно говорити про щастя) у глухому сибірському селі, куди нас із мамою доправили, ми зустріли… мою бабцю Олену, яку перевели сюди після маминої втечі. Вона працювала там у місцевої жінки, і та погодилася на деякий час (надворі була люта зима, а йти нам нікуди!) прихистити нас у себе. Там ми почали потроху відклигувати… Я була з бабцею, а маму з рештою в’язнів погнали в ліс рубати тайгу. Умови були не те що важкими — нелюдськими. Хліб — глевкий чорний кисляк, який ховала за пазуху, аби вділити мені, до вечора там замерзав, покривався інеєм. А весною нас відселили у нову «хату» — земляний барак із постійною мерзлотою і напівтемрявою. Найбільшими ласощами для мене була картопля: ми, діти, їли її навіть сирою, тішачись, яка ж вона солодка і соковита. За вісім років, що я була в Сибіру, двічі мені пощастило з’їсти яблуко і один раз — грудку цукру, до якого навіть не знала, як братися… Від холоду і недоїдання я захворіла туберкульозом, знову пішла боротьба за моє життя. А ще якось мама, зірвавшись із риштування, побилася так, що думали, що вже й не виживе. Стільки болю і мук випало на її та мій вік, що й не уявити… У щоденній боротьбі за виживання минуло довгих вісім років. Зі смертю кривавого ката Сталіна стало нам трохи легше жити, на волю почали відпускати окремі категорії політв’язнів. Мама наймала адвоката, який клопотався про перегляд наших документів і повернення в Україну. У жовтні 1957 року ми  вернулися в рідне містечко, де не застали ні батька, ні батьківської хати. Згодом тато Йосип розшукає нас із мамою. Він на той час уже жив у Канаді, хотів і нас забрати до себе, але радянська влада не давала нам дозволу на виїзд. Тричі він приїжджатиме до нас у гості, але віку доживатиме (помер у 2005 році) все-таки у Канаді.

Мама, підірвавши здоров’я у Сибіру, постійно важко хворіла, померла у 2001 році. Дуже тішилася, що дочекалася незалежної України, казала, «я не вірю, що нашої України може не бути, занадто важко вона нам далася…»

Щодо мене, то я виросла, здобула освіту, одружилася, маю сина і двох онуків. Усе життя відчувала на собі «пильне око» терористичної влади, а розповісти про пережите наважилася лише коли українці скинули московське ярмо. Я горда тим, що дожила до часів, коли ми стали повноправними господарями на своїй землі, але й нині боротьба за Україну не скінчилася. Проте я впевнена — ми переможемо!

 Прощаємося зі сльозами на очах. Коли йдемо вулицями Монастириська, з пані Славою вітаються усі зустрічні. Її тут знають, поважають і не перестають щиро дивуватися незламності і життєвій витримці. Її сили духу вистачає на те, щоб підтримувати і допомагати іншим, виховувати внуків і радіти кожному прожитому дню, дякуючи за нього Богу... 

За сприяння у підготовці публікації дякуємо Галині Бабій, с. Швейків.

 


Повернутися
26.02.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…