АНДРІЙ ЗАКРЕВСЬКИЙ: «ВИДАННЯ «ЯБЛУЧКО» ПОТРІБНЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ…»

Для чого існує газета? Нині, коли нечасто застанеш чергу біля газетного кіоску, люди, тримаючи в руках папірець, на якому щось надруковано, мало задумуються, навіщо це їм…
«Навіщо це тобі?», — саме це питання доводилося мені чути десятки разів, коли я тільки вирішив започаткувати видання «Яблучко». Що ж, настав час розставити крапки над «і». Адже від того, з якими думками я і моя команда творимо нашу газету і яку мету переслідуємо, залежить те, яким «Яблучко» і буде. А воно є таким…

ЯБЛУЧКО ПРАВДИВЕ

Видання «Яблучко» для мене — це місце, де можна висловитися. Розповісти правду людям, яких дурять кожен день. Один з відомих вчених мужів якось сказав: «Коли оголошують війну, першою жертвою стає правда». Я в курсі того, що відбувається нині в країні і мені хотілося б розповісти людям правду. Кожен день олігархи, які дорвалися до влади, придумують все більше податків, винаходять нові дозволи, щоб ніхто, крім них, не міг займатися бізнесом в Україні.
Як експерт з енергетичних питань, директор і засновник нафтогазового консалтингового центру «Newfolk» (фактично, ми працюємо як приватний нафтогазовий інститут)  я можу розповісти правду про енергетику і не тільки... Про те, як нас насправді дурять на тарифах, і як ми без «подачок» держави можемо обігріти власну оселю. Я як людина, яка займається нафтою й газом, як ніхто інший розумію, наскільки вони не потрібні нам для обігріву. Я проти того, щоб їх просто спалювати. Саме у «Яблучку» наші читачі мали нагоду прочитати про вирощування енергетичної лози і про те, як це здатне полегшити нам життя. Кожен селянин, маючи  до гектара землі, може, посадивши там енергетичну лозу, забезпечити свою оселю теплом на весь рік. Вам хтось про це казав?! Дасть Бог, планую висадити у Швейкові, що став уже мені рідним, 10 тисяч саджанців енергетичної верби. До наступного року їх буде уже триста тисяч, можна буде роздавати людям. Я не збираюся абстрактно «вчити когось жити», а маю прості і практичні поради щодо того, як не залежати від милості «власть імущих» і самому створювати собі нові можливості.  
Саме це — «створюємо можливості» — і є гаслом нашого консалтингового центру «Newfolk». Коли я кілька років тому створював його, мало хто вірив в наш успіх. Нині це один із лідерів у своїй галузі. Ми не працюємо з державними коштами, не «їмо» державних грантів, не користуємося підтримкою держави, щомісяця витримуємо «дружні» візити податківців. Наші клієнти платять нам за нашу працю. Якби вона була поганою, ніхто б нам не платив.

ЯБЛУЧКО РОДЮЧЕ

Моя мама Валентина Григоріївна — пенсіонерка, живе у Запоріжжі. Батька, який працював слюсарем, не стало три роки тому. Щомісяця я пересилаю своїй мамі гроші, без яких вона на мінімальну пенсію просто не вижила б. Моя мама все життя важко працювала (за одну зміну на заводі перекидала 10-12 тон вогнетривкої цегли) «заробила» собі інвалідність, а отримує пенсію, за яку неможливо прожити… Як зробити так, щоб такого не було, — питання далеко не риторичне. Попрацювавши в  Індії, Канаді, Казахстані, в європейських країнах — я, як і ви, знаю, де люди живуть краще. Газета «Яблучко» дає мені можливість розповісти, як жити так, щоб потім не чекати на пенсію в тисячу гривень.  Якщо я зміг, то й інші зможуть.
Разом зі швейківською пенсіонеркою Галиною Бабій я посадив сад. Уже за два роки нам не треба буде допомоги від держави. Наступного року почне плодоносити смородина — з восьмиста кущів плануємо зібрати сімсот кілограмів ягід. Ще за рік їх буде уже півтора тонни. Тоді ж дочекаємося врожаю від майже півтисячі яблуньок. На сторінках газети «Яблучко» ми розповідатимемо, у кого купували саджанці, як правильно їх доглядати, чим обробляти. Свого часу Тернопілля, і, зокрема, Монастирищина, славилися своїми яблуневими садами, забезпечували соком увесь тодішній радянський союз. Куди це все зникло? Невже земля стала менш родючою, а люди — менш працьовитими? Я був у Індії — там «працює» кожен сантиметр землі. У Канаді біля Ніагарського водоспаду, де взимку температура опускається до мінус сорок (так, що аж водоспад замерзає!), біля кожного дому ростуть виноградники. Біля КОЖНОГО дому. За температури мінус сорок! І люди умудряються на цьому заробити. Вино з ніагарських виноградників відоме на весь світ. Якщо там, у «сибірському кліматі», люди можуть вирощувати виноград, то чому ми — ні?!
Ми повинні заново розкрити увесь потенціал нашого Тернопілля. Газета «Яблучко» дасть інформаційний привід, аби про нас заговорила уся Україна. Я хочу розказати вам, як кожен селянин може стати забезпеченою людиною — причому не лише за українськими, а за світовими мірками. Як на мене, наша головна проблема — українці забули, що можуть бути ГАРНИМИ ГОСПОДАРЯМИ на СВОЇЙ землі.

ЯБЛУЧКО АПОЛІТИЧНЕ

Тепер про політику. Упевнений, що вам, як і мені, уже остогидли чвари довкола депутатських крісел, а від чергової порції «білих і пухнастих», які, цинічно топчучись по свіжих могилах Героїв, обіцяють чергове «пАкращення», уже добряче нудить. Заявляю вам чесно і відкрито: Я НЕ представляю жодної політичної партії. НЕ йду на вибори і НЕ претендую на місце біля владного корита.
Коли я взявся за будівництво дитячого майданчику у Швейкові, поставив рекламу на біг-борд,  района влада боялася  того, мотивуючи це тим, що «от він ставить нам майданчик, певно, на вибори «мітить»… Всім, хто чує, як під ними хитаються владні крісла, хочу сказати: ні, шановні, не «мічу». Це ви звикли щось робити для громади тільки тоді, коли хочете зняти з неї передвиборчі «бонуси». А я — згідно з народною мудрістю — щука в річці, щоб карась не дрімав. Щоб ті, хто йде на вибори, задумалися.  Зробив я — зробіть і ви. Я будую майданчик — а ви збудуйте десять! Я саджу сад — ви посадіть десятки садів. Нинішню владу лякають такі, як я — ті, хто в них нічого не просить.
Мій світогляд достатньо простий. Кожен українець УЖЕ має достатньо, щоб самому заробляти, а не чекати подачок від держави.
Наша земля дала нам можливості. Виданням «Яблучко» я хотів показати, що нам є чим пишатися. Це земля Героїв. Ми постійно публікуємо реальні історії людей, розповідаємо про роки війни та миру. Розповідаємо про достойних людей. Як вам історія про жінку, яка без рук ростить двох дітей? А у вас, у людини, яка зараз тримає цю газету – скільки рук?
Я люблю Тернопільщину. Тут живуть мої сини, дружина, наші батьки: хто в Тернополі, хто у Вишнівці, зараз я добудую дім і будемо жити у Швейкові... Це багата земля. Кров ми у неї вже вклали. Тепер треба вкласти працю.