НА КАРТИНГУ В ТЕРНОПОЛІ МОЖНА ВІДЧУТИ СЕБЕ ШУМАХЕРОМ

У Тернополі реконструювали єдину в Західній Україні картингову трасу. Цими вихідними нещодавно збудовану в парку «Топільче» картингову трасу (картинг — перегони на  невеликих гоночних автомобілях з відкритими колесами) вперше «обкатали» . У суботу, 8 серпня, спортсмени із Тернопільщини, Чернівецької та інших областей провели тренування на оновленій трасі. Її планують сертифікувати восени, тоді і почнуть влаштовувати перші змагання обласного і всеукраїнського рівня
Довжина траси - 720 метрів. Вона відповідає всім стандартам відповідно до вимог федерації картингового спорту. Загальні витрати на її будівництво склали близько 5 мільйонів гривень, проте місцева влада не витратила жодної копійки бюджетних коштів – все оплатив приватний інвестор.   Дорога була настільки пошкоджена технікою, що її довелось створювати заново.
Поки що траса не має «товарного» вигляду, потрібно ще провести додатковий благоустрій. Тернополян просять зносити шини - для огорожі усієї площі їх потрібно не менше 2 тисяч.
- Ця траса будувалась у 80-х роках за громадські кошти, - каже завідувач спортивно-технічного відділу наукового центру Валерій Посвятовський. - Так вийшло, що вона стала нічийна. Тут потрібно закріпити власника, адже об’єкт потрібує постійного догляду та фінансової підтримки.
На Тернопільщині фанатів картингового спорту дуже багато, адже майже половина районів області мають картингові секції. Влада надіється, що траса стане однією з перлин Тернополя, і допоможе залучити спортсменів, туристів й інвесторів.
В перспективі планується, щоб на картингу могли покататись не лише спортсмени, а й усі охочі.
У Тернополі дітей від 5 до 18 років у гурток картингу набиратимуть з вересня. Заняття безкоштовні, проте це недешеве задоволення, а фінансування немає. Тому поки що все триматиметься на ентузіазмі батьків.


Повернутися
16.08.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...