ІЗ МОНАСТИРЯ - В АРМІЮ

ЧЕРНИЦЯ ІЗ БІРОК СТАЛА ПЕРШОЮ В УКРАЇНІ ЖІНКОЮ-КАПЕЛАНОМ

41-річна Сестра Симеона – єдина жінка-капелан в Україні. Вона – схимонахиня Свято-Введенського монастиря у смт. Великі Бірки, що неподалік Тернополя, а нині служить у шпиталі воєнного  містечка Черкаське на Дніпропетровщині. Закінчила філософський факультет Львівського університету та Люблінський католицький університет у Польщі.
Сестра Симеона останні три роки перебувала на послуханні у парафіяльній церкві Марійського духовного центру в Зарваниці. А з жовтня підтримує дух солдатів у військовому госпіталі в Черкаському. Монахиня-капелан із двома вищими освітами — психолога та богослова — загоює душевні рани українських військових.  
У лікарні нині більш як сотня поранених. Особливо побільшало в останні дні. Навіть додаткові ліжка знесли з горища. До кожного пораненого в неї особливий підхід. Душевний біль хлопців значно сильніший, ніж фізичний. Тож моральна підтримка їм дуже потрібна. Аби почути тепле слово і молитву, бійці телефонують навіть із передової. «Вони просять про молитву, розповідають про те, чим не можуть поділитися з рідними, про свої переживання, — каже сестра Симеона. — На війні немає атеїстів. Коли ти постійно стоїш перед брамою смерті, то що б ти не говорив і не думав, все одно скажеш: «Боже, поможи».  
– Сестро Симеоно, що спонукало вас поїхати у зону АТО?
– Дуже вразила смерть мого 26-річного двоюрідного брата. Він загинув у травні під Слов’янськом. Тоді я багато молилася за мир в Україні і за припинення кровопролиття, але в душі розуміла, що цього замало. І ось улітку мені надійшла повістка із військкомату. Річ у тім, що, навчаючись у Львові, я закінчила спеціальні курси з надання медичної допомоги в екстремальних умовах, відтак підписувала згоду допомагати у випадку війни. Звичайно, тоді ніхто й гадки не мав, що таке в Україні може бути, та на все воля Божа. Правда, коли у військкоматі побачили, що я – монахиня, то попросили написати відмову. Проте я не могла залишатися осторонь. Розуміла, що наші захисники, перебуваючи на війні, потребують когось, хто б розрадив, підтримав духовно, вселив надію... Отож, щоб поїхати в зону АТО капеланом, спочатку просила спеціального дозволу у нашого архиєпископа Василія Семенюка, потім – у Міністерства оборони. У той час я багато молилася, просила, щоб була на те Божа воля, бо коли Господь зі мною, то хто проти мене?
– Ви – перша жінка-капелан в Україні. Як бійці вас сприймають?
– Лікарі лікують тіло, а я з Божою поміччю лікую їхні душі. Ніколи з бійцями першою не починаю розмову про Бога, хіба вони самі захочуть. Моя місія – допомогти їм, а не змушувати до чогось.  Але, щоб ви розуміли, на війні атеїстів нема. Пригадую, як до нас привезли пораненого бійця з аеропорту. Усі семеро його побратимів загинули, а йому снайперська куля влучила в гортань, не зачепивши жодну життєво важливу артерію. Хіба це не диво Боже? А ще на війні, крім тілесних поранень, є й духовні. І з ними зовсім не легше.
– Очевидно, багато бійців дуже важко переживають смерть побратимів, адже на їхньому місці міг бути кожен…
–  Я їм пояснюю з точки зору віруючого, що тільки  зрілий плід падає з дерева, а незрілий ніколи не впаде сам. Якщо Господь когось забрав, а Господь – сама доброта, то та людина найбільша готова увійти до Його Царства. А якщо Він врятував, отже, та людина ще багато чого повинна зробити. Головне – часто цитую слова одного афонського старця – «не дай тузі зломити тебе». Кожна втрата ще довго болітиме, забути її неможливо, але з Богом легше все пережити.
– А як пояснити війну з точки зору релігії? Адже це завжди страшна жорстокість, велика кількість невинних жертв...
–  Бог проти війни, але допустив цю ситуацію для того, щоб ми стали зрілішими. Ми часто поводимося, як діти. А дитина – це та, яка завжди очікує, що їй хтось щось має дати. Оцю інфантильність мусимо колись перерости. Святе Писання каже чітко: «Нема зла, щоб не вийшло на добре». Ця біда робить нас сильнішими, мудрішими і ближчими до Бога, нехай і такою дорогою ціною. Можливо, заплативши її, будемо шанувати те, що матимемо у майбутньому. Тому наразі повинні мобілізувати всі сили, щоб захистити країну від нападу ворога.
– Що найчастіше бійці вас запитують?
– Чому я пішла в монастир. (Усміхається) Дуже просте запитання, але чомусь воно їх найбільше цікавить.
– І справді, коли і як ви відчули покликання?
– Насправді ніколи не думала, що стану монахинею. Жила звичним  життям, але у Бога свої плани. Коли мені у 19 років освідчилися і попросили  руки, це змусило звернутися до Господа за порадою. І це кардинально змінило моє життя. Як нині пам’ятаю: я гаряче молилася біля розп’яття Ісуса Христа у катедрі в Івано-Франківську. Подумки запитувала: «Господи, це є мій чоловік чи ні?» І в один момент почула всередині голос: «Я буду твоїм чоловіком, ти маєш бути в монастирі...» Відтоді цей голос дає мені змогу пережити всі терпіння і всі радощі, які носить в собі монаше життя. До речі, коли тоді сказала батькам, що хочу стати черницею, вони сприйняли це рішення майже трагічно. То тільки здається, ще все це гарне, там стосується конкретної сім’ї, а коли це стається в твоєму домі, то часто люди не готові до цього. От і мої батьки спочатку не зрозуміли і не сприйняли мене, та завдяки моїм молитвам і молитвам сестер Бог і це питання владнав.
– Після того, як бійців виписують з лікарні, вони продовжують з вами спілкуватися?
 – Так, це мої браття! Дуже часто телефонують розповідають про наболіле, інколи діляться більше зі мною, аніж з рідними. Я дуже вдячна їм за довіру, усіляко намагаюся підтримати їх і дуже багато молюся за них, бо молитва – це найпотужніша зброя.
У лікарні нині більш як сотня поранених. Особливо побільшало в останні дні. Навіть додаткові ліжка знесли з горища. До кожного пораненого в неї особливий підхід. Душевний біль хлопців значно сильніший, ніж фізичний. Тож моральна підтримка їм дуже потрібна. Аби почути тепле слово і молитву, бійці телефонують навіть із передової. «Вони просять про молитву, розповідають про те, чим не можуть поділитися з рідними, про свої переживання, — каже сестра Симеона. — На війні немає атеїстів. Коли ти постійно стоїш перед брамою смерті, то що б ти не говорив і не думав, все одно скажеш: «Боже, поможи». У госпіталі більше поранених зі сходу і півдня України. Дивуються, що вона полишила монастир і приїхала, щоб допомагати їм. «Тут і ще дуже прислухаються до того, що говорить Росія,—каже сестра. — Голодного можна нагодувати, спраглого напоїти, а щоб змінити думки та світогляд, потрібні роки»
Монахиня говорить лише українською. Каже, що ніколи не переходить на російську, але її завжди розуміють і навіть стараються з нею розмовляти українською. За словами сестри Симеони, бійці не втрачають віри, що перемога буде наша. Але біль втрати, коли вони щодня бачать, як гинуть їхні товариші, дуже важкий для них. Монахиня досі хоче служити на передовій, і якби була чоловіком, то вже давно поїхала б на фронт. Та додає: «Фронт у кожного свій. Головне — робити все, що у твоїх силах, і допомагати, чим можеш. Лише разом ми зможемо здолати ворога і здобути перемогу».