ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №29

В Україні крадуть. Майже всі. У нас — суспільство тотального розкрадання. Причому, багатьох людей навіть не можна у цьому звинувачувати. Вони змушені погоджуватися зі схемами, які їм пропонують.
Роботодавець говорить, що буде вам платити більшу зарплату, але при цьому без сплати податків, тому що інакше він змушений буде платити  набагато менше. У цій ситуації ви погоджуєтеся на перший варіант. Роботодавець не платить податків, ви не платите. Потім купуєте собі машину з цих грошей, вкрадених спільно з роботодавцем, і роздратовані, що їздите по жахливих дорогах із суцільними ямами, бо через відсутність ваших податків немає грошей на створення нормальної інфраструктури. А якщо ці гроші виділяються, то їх розкрадають. Це така взаємна згода жити у певній закамуфльованій під державу моделі кримінальної колонії.
  Якщо ми хочемо змінити ситуацію, то ми повинні розуміти, що у країнах, де люди живуть чесно, вони не обов’язково живуть заможно. Вони можуть довгий час жити бідно, поки не навчаться працювати на багатство.
Красти-простіше, ніж створювати. Злодіям солодко від усвідомлення власної влади брати все, що хочуть. Вони як малі діти, які вивчають межі дозволеного. Скажімо, дитина плаче, «шантажуючи» вас, уже десять хвилин Якщо ви дрогнете і «прогнетеся», наступний раз вона плакатиме, аби отримати бажане, уже одинадцять хвилин. Якщо злодій без наказано вкраде гривню, наступного разу він замахнеться на тисячу, тоді — на мільйони.  Якщо їх не бити по руках, вони будуть нахабніти.
 В Україні ще не виробився так званий соціальний умовний рефлекс — ніхто ще до кінця не усвідомив, що епоха «колгоспів» закінчилася,  почалася ера  приватної власності. Не вистачає рефлексу, що тобі можуть відрубати руку, як в Ірані. Не вистачає рефлексу, що якщо ти крадеш, то можуть украсти і в тебе.
Молода країна — як дитина. Вона шукає виходу за межі. І рано чи пізно ми це переростемо.