ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №29

В Україні крадуть. Майже всі. У нас — суспільство тотального розкрадання. Причому, багатьох людей навіть не можна у цьому звинувачувати. Вони змушені погоджуватися зі схемами, які їм пропонують.
Роботодавець говорить, що буде вам платити більшу зарплату, але при цьому без сплати податків, тому що інакше він змушений буде платити  набагато менше. У цій ситуації ви погоджуєтеся на перший варіант. Роботодавець не платить податків, ви не платите. Потім купуєте собі машину з цих грошей, вкрадених спільно з роботодавцем, і роздратовані, що їздите по жахливих дорогах із суцільними ямами, бо через відсутність ваших податків немає грошей на створення нормальної інфраструктури. А якщо ці гроші виділяються, то їх розкрадають. Це така взаємна згода жити у певній закамуфльованій під державу моделі кримінальної колонії.
  Якщо ми хочемо змінити ситуацію, то ми повинні розуміти, що у країнах, де люди живуть чесно, вони не обов’язково живуть заможно. Вони можуть довгий час жити бідно, поки не навчаться працювати на багатство.
Красти-простіше, ніж створювати. Злодіям солодко від усвідомлення власної влади брати все, що хочуть. Вони як малі діти, які вивчають межі дозволеного. Скажімо, дитина плаче, «шантажуючи» вас, уже десять хвилин Якщо ви дрогнете і «прогнетеся», наступний раз вона плакатиме, аби отримати бажане, уже одинадцять хвилин. Якщо злодій без наказано вкраде гривню, наступного разу він замахнеться на тисячу, тоді — на мільйони.  Якщо їх не бити по руках, вони будуть нахабніти.
 В Україні ще не виробився так званий соціальний умовний рефлекс — ніхто ще до кінця не усвідомив, що епоха «колгоспів» закінчилася,  почалася ера  приватної власності. Не вистачає рефлексу, що тобі можуть відрубати руку, як в Ірані. Не вистачає рефлексу, що якщо ти крадеш, то можуть украсти і в тебе.
Молода країна — як дитина. Вона шукає виходу за межі. І рано чи пізно ми це переростемо.


Повернутися
16.08.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...