ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №29

В Україні крадуть. Майже всі. У нас — суспільство тотального розкрадання. Причому, багатьох людей навіть не можна у цьому звинувачувати. Вони змушені погоджуватися зі схемами, які їм пропонують.
Роботодавець говорить, що буде вам платити більшу зарплату, але при цьому без сплати податків, тому що інакше він змушений буде платити  набагато менше. У цій ситуації ви погоджуєтеся на перший варіант. Роботодавець не платить податків, ви не платите. Потім купуєте собі машину з цих грошей, вкрадених спільно з роботодавцем, і роздратовані, що їздите по жахливих дорогах із суцільними ямами, бо через відсутність ваших податків немає грошей на створення нормальної інфраструктури. А якщо ці гроші виділяються, то їх розкрадають. Це така взаємна згода жити у певній закамуфльованій під державу моделі кримінальної колонії.
  Якщо ми хочемо змінити ситуацію, то ми повинні розуміти, що у країнах, де люди живуть чесно, вони не обов’язково живуть заможно. Вони можуть довгий час жити бідно, поки не навчаться працювати на багатство.
Красти-простіше, ніж створювати. Злодіям солодко від усвідомлення власної влади брати все, що хочуть. Вони як малі діти, які вивчають межі дозволеного. Скажімо, дитина плаче, «шантажуючи» вас, уже десять хвилин Якщо ви дрогнете і «прогнетеся», наступний раз вона плакатиме, аби отримати бажане, уже одинадцять хвилин. Якщо злодій без наказано вкраде гривню, наступного разу він замахнеться на тисячу, тоді — на мільйони.  Якщо їх не бити по руках, вони будуть нахабніти.
 В Україні ще не виробився так званий соціальний умовний рефлекс — ніхто ще до кінця не усвідомив, що епоха «колгоспів» закінчилася,  почалася ера  приватної власності. Не вистачає рефлексу, що тобі можуть відрубати руку, як в Ірані. Не вистачає рефлексу, що якщо ти крадеш, то можуть украсти і в тебе.
Молода країна — як дитина. Вона шукає виходу за межі. І рано чи пізно ми це переростемо.


Повернутися
16.08.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.