НАЙКРАЩІ ЖІНКИ НАЙКРАЩИХ ЗАХИСНИКІВ

АКЦІЮ “ЛЮБЛЮ, ЧЕКАЮ” ІЗ ФОТОГРАФІЯМИ ДРУЖИН СОЛДАТІВ ГОТУЮТЬ НА ТЕРНОПІЛЛІ

Дружини 13 солдатів, які служать в зоні АТО, візьмуть участь в патріотично-мобілізаційній акції “Люблю, чекаю”. Для жінок організовують фотосесію. Їхні світлини розташують на 12 біл-бордах по усій Тернопільщині та сіті-лайтах у Тернополі. Планують також з цими фотографіями надрукувати календар на 2016 рік. Захід покликаний підтримати дружин, чоловіки яких перебувають на передовій, підбадьорити бійців і мотивувати жителів області йти служити в ЗСУ.
“Умовно фотосесія називається “Люблю, чекаю”. Мені дуже хочеться, щоб мій чоловік, інші чоловіки, які перебувають під обстрілами, недосипають і недоїдають, розуміли, що їх чекають вдома. І що їхні дружини у своєму чеканні теж герої. Тому що не так легко взяти на себе частину чоловічої роботи та відповідальність за сім’ю. Тому ми запропонували дружинам бійців брати участь у цій інформаційній кампанії”, – каже ініціатор акції, волонтер Самооборони Майдану Тернопільщини Лілія Мусіхіна.
Фотосесію розпочали із вагітних сестер-близнючок, які одруженні з братами-близнюками – це відомі тернопільські правоохоронці Ярослав та Володимир Сімчуки, про службу яких в зоні АТО свого часу вже писало видання «Яблучко». Чоловіки нині перебувають на фронті. Жінки чекають на них і на малюків. До речі, одна із сестер кілька днів тому вже вдруге стала мамою.   
“Окрім біл-бордів, заплановано випустити перекидний календар на 2016 рік з фотографіями дружин солдатів. Також будуть виготовлені постери, які вишлють чоловікам. На фото – жодних натяків на сексуальність чи еротичність. Просто конденсація кохання, безмежний патріотизм і любов до рідної землі. Таким чином будемо піднімати патріотичний дух, пояснювати, що найкращі жінки чекають на найкращих чоловіків”, – зазначає Лілія Мусіхіна.


Повернутися
15.08.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...