ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №27

Цьогорічна «Лемківська ватра» у Монастириськах буде присвячена 70-річчю депортації лемків з їхніх етнічних земель. Що, власне, ми знаємо про депортацію? Я не маю на увазі скупуваті архівні документи, які лише нещодавно почали «випливати на поверхню»?
 «У ході операції «Вісла» — етнічної чистки, здійсненої у 1947 році, було вивезено і розпорошено на різних територіях  України до 482 тис. осіб». Це — суха статистика. Але чи може вона описати плач дітей, яких цькують собаками під час спроби втекти? Або показати очі немічного старого, що вмирає просто на сходах рідного дому під час насильницького виселення?  А передати крик немовляти і прокльони жінок? Надтріснутий скрип возів, що везли у невідомість тисячі лемків із Надсяння, Підляшшя і Холмщини…  Чи вистачить слів, аби описати духовну трагедію народу, який був насильно вигнаний, вивезений з батьківщини, з землі своїх дідів і прадідів…
Трагічні події, пов’язані з  депортацією лемків (так само, як і з депортацією кримських татар) і наступними десятиріччями насильницького утримання їх в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму. Це фактично геноцид. Ситуацію, коли нащадки позбавлені можливостей жити на землі своїх предків, проробляли і з учасниками упівського руху, і з лемками, і з кримськими татарами. Їх змушували поміняти Батьківщину на країну. Їх трагедія — це трагедія України. Але ми — народ, що вистояв проти знищення. І ми більше не дозволимо «приклеювати» національність до паспорта? Так як нині кримчани вимушені виїхати з Криму до України і як етнічним лемкам пропонують виїхати до Польщі.   


Повернутися
31.07.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...