ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №26

Як часто ви чули чи вживали фразу: «Такі ми вже, українці, є, така наша ментальність»… Бувало, чи не так? Проаналізуймо найкращі прояви нашої етнічної ментальності — прислів’я та приказки.  Українцям притаманно чубитися за владу, тому що «де два українці – там три гетьмани». З іншого боку, нам не вистачає єднання та відповідальності, тому що всі звикли, що «моя хата з краю». Економічну конкуренцію ми підсвідомо трактуємо за формулою: «щоб у сусіда хата згоріла». Приказки «то ся зробить» ,  «якось воно буде» демонструє нерішучість та відсутність цілеспрямованості – риси, які так необхідні для реформ та якісних змін. Хаос національної політики також проростає з ментальності.
Та й взагалі, менталітет - річ зручна. Він дає його носіям алібі для всякого роду свинства. Виходить, що якщо ти - француз, то ти зі спокійною совістю можеш зраджувати дружині. Якщо грек - можеш не платити податки. Якщо англієць - можеш йти не прощаючись (грекам  пощастило більше))).  Якщо циган - можеш красти. Схоже, саме так міркують люди, які у відповідь на конструктивну критику розводять руками зі словами «Ну, такий у нас менталітет»...
Люди, котрі часто посилаються на менталітет, найчастіше не усвідомлюють, наскільки крихка і непостійна річ цей самий менталітет.  Краща якість людини - це здатність вдосконалюватися.
Наші недоліки — це продовження нашої гідності. І виживуть саме ті вади, які призведуть до нашого «економічного дива» (так, як канадійські українці, незважаючи на свій «менталітет», допомогли створити в Канаді одну з найпотужніших економік світу). «Скраєхатство»  допоможе нам освоїти нові землі, «тригетьманство» сприятиме лібералізації.
Позитивний приклад страшенно заразливий.


Повернутися
23.07.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...