КОЛЕКЦІОНЕРИ ЧАСУ

У РОМАНОВОМУ СЕЛІ НА ЗБАРАЖЧИНІ - ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ
ГОДИННИКАРСТВА

У Романовому Селі хату Сіньковських покаже будь-який перехожий.  І ось я  — у світі годинників, годинників, що засліплюють своєю красою, але оглушують тишею. Тут — магічна відсутність часу. Немає цокання, бамкання, стукання, не вискакує, відкраюючи по скибці застиглих миттєвостей, уже напівзабута зозулька… “Надіє Романівно, а ніколи не пробували заводити усі годиннки, що є у вашій колекції? — запитую, не втримавшись. “Та ви що, — відповідає Надія Сіньковська — власниця єдиного на Тернопільщині приватного музею годинникарства, що у Романовому Селі на Збаражчині. — Майже всі експонати (а їх у музеї майже 600!) працюють, проте якщо їх усіх завести, то відвідувачі, мабуть, уже за хвилину тікали би звідси з “квадратною” головою — ви тільки уявіть, який би це був шум… Та що там, від резонансної хвилі, яка утворилася б, навіть шибки музейні можуть повилітати!” 

Час лікує все... А хто ж лікує час?
Навіть не віриться, що такий унікальний музей (музеї годинникарства в Україні можна порахувати на пальцях однієї руки, а приватні — і поготів) «прописався» у звичайній районній глушині. Така багатюща колекція раритетних годинників прикрасила б музейні стіни будь-якого міста, та що там, навіть пересичена  столиця, думається, оцінила б його по достоїнству. Проте поки що туляться один до одного у звичайній кімнатці безліч механізмів: годинники наручні, настінні, кишенькові, електронні, кварцові, авіаційні, корабельні, раритетні хронометри та “старосвітські” дзигарки із хвацько закрученими вусами-стрілками…
Колекцію унікальних часомірів багато років збирав нині покійний чоловік пані Надії Володимир.
—  Він був майстром-годинникарем, таким майстром, про яких кажуть — від Бога, — розповідає жінка. — Ще дитиною полагодив свій перший годинник: сусідка попросила подивитися, що з ним не так, то він вмить і розібрався… Коли згодом постало питання, куди іди вчитися, ні на секунду не вагався — на майстра справ годинникових, куди ж іще? А після закінчення навчання його як кращого учня запросили працювати викладачем 11-го училища у щойно відкритому відділенні годинникарів. У свою справу був просто закоханий! Не зчувся, як на годинникове царство перетворив і власне скромне помешкання. Їздив по області — від села до села, вишукував свій “антикваріат” — старі годинникові мехінізми, і щось там чаклував над ними, намагаючись знову повернути до життя. Знаючи про захоплення, що вже стало частиною його життя, цікаві часоміри Володимиру Сіньковському друзі зносили з усіх усюд. Яких екземплярів тут тільки не було! Старезні, як світ, і невтомні, як Бог, механічні хронометри, раритетні “ходики”, “зозульки”, яких уже не виготовляють… Часто “знахідки” були у такому плачевному стані, що й не вірилося, що у них ще оживе, здавалося, назавжди завмерлий час… Проте майстер брав інструмент і у його вмілих руках годинникові стрілки, шо досі накульгували, скидали із себе тягар років і знов заводили своє розмірене і вічне — “тік-так, тік-так”…  “Володя дуже любив такі моменти, — пригадує пані Надія. — Почути стукіт давно заржавілих коліщат, бій молоточків, побачити рух стрілок...  Це ніби реанімуєш живий організм, який давно хворів. Він був не просто майстром, а лікарем часу…»

Не тимЧАСове захоплення
Після служби в армії, розповідає пані Надія, Володя  працював годинниковим майстром, а я — у фотоательє. Із делегацією працівників побутової сфери поїхали до Мінська, на годинниковий завод. Там і познайомилися — у цеху, серед тисяч годинників. Згодом одружилися. Я спочатку ревнувала чоловіка до цих механізмів, — веде далі Надія Романівна. — Хоч і розуміла, що робота — річ серйозна, але то вже якась годинникова гонка була! Володю цікавило все, що їх стосувалося. Він отримував колосальне задоволення від того, що їздив по області, привозив якийсь непотріб і складав із нього кілька справних годинників.
У Романовосільському музеї є годинники різних марок і типів, однак найціннішу частину своєї колекції — 147 рідкісних експонатів — Володимиру Сіньковському довелося продати краєзнавчому музею – потрібно було утримувати сім’ю.
Проте й досі у сільській експозиції можна натрапити на унікальні речі – годинник-тиждень, який має окремий корпус і ремінець на кожен день тижня, або глибинний у формі еталевої трубки, що використовується під час видобутку нафти. Є тут також повна збірка «зозуль», яких вже не виготовляють.
У 80-х роках минулого століття Сіньковський зумів полагодити несправну фантастику тих часів – японський хронометр на сонячних батареях. А найдавнішим за випуском годинником, з яким впорався Володимир Олександрович, був механізм 1812 року випуску.  На ньому пише місце народження –Tarnopol. Від батька навчився ремонтувати годинники і син Ростислав. Каже, найтяжче із хронометрами 30-тих років минулого століття.
Після смерті чоловіка ( його не стало 17 років тому) пані Надія зізнається, що не раз подумувала продати колекцію.
— Нелегко самій звести кінці з кінцями, — зітхає вона. — Колекціонери пропонували непогані гроші за годинники, унікальні інструменти, архіви, товстезний машинописний рукопис книги «Цей цікавий світ годинників». Але відмовила. Діти росли, Руслан пішов слідами батька, опанував його справу. Та й для мене і дітей — то спогад про чоловіка і батька.
Для нас, теперішніх, годинник — не більше, ніж оригінальний аксесуар чи тимЧАСовий друг, зрештою, для більшості його узагалі замінив екран мобілки. От тільки… Куди поділася романтика годинникових механізмів, приклавши які до вуха можна було почути цокання хвилин на межі минулого та майбутнього.