ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №25

«Чекали на Асоціацію, а отримали мобілізацію» — так невесело нині жартують українці. Перманентна мобілізація, що триває ось уже півтора роки (і кінця-краю їй, як і війні, не видно), стартувала на хвилі ура-патріотизму, проте нині  стала «притчею во язицех». Ще рік тому добровольці у віці від 18-ти і до 80-ти самі штурмували військкомати, нині ж військові комісари чують лише шурхіт тапочок призовників за зачиненими дверима. І якщо призовники тікають, мов зайці, то «полювання» на них — як на ведмедів: тут і справжні облави під торговими центрами, і «пастки» по місту, де як не даїшник, то працівник жеку повістку підсуне…
 Про акти вандальної насильницької мобілізаційної кампанії вже не один десяток анекдотів «з життя» склали. Повістки нині присилають майже за Шевченком –«і мертвим, і живим, і ненародженим…» А також кривим, сліпим, глухим, і тим, хто в інвалідному візочку.  Щось не так. Так це не робиться. Не можна змусити непатріотів «родіну любить» і виловлювати їх під магазинами.  Якщо ж серйозно, то мобілізація — це той самий «лакмусовий папірець», який показує всьому суспільству якість і ефективність роботи влади. Армія має бути найпрестижнішим місцем роботи.  Українців потрібно долучати до службі високими зарплатами і рівнем боєздатності армії. Потрібно перейти до іншого принципу формування Збройних сил України.
Воювати — це воля кожного, тут не можна примусити. Я не проти хвиль мобілізації, я за те, щоб її результатом стало створення справді професійної армії. Щоб солдат не рахував дні до дембеля, а хотів залишитися в армії і надалі. Воювати повинні лише ті, хто хоче воювати, може і вміє. Люди, які воюють, які ризикують життям, повинні від суспільства отримувати відповідне відшкодування, сатисфакцію. Солдат має отримувати зарплату по контракту і повну амуніцію найвищої якості.
Загальновідомою є істина: якщо не хочеш воювати, то працюй. Є люди, які з багатьох причин не можуть взяти в руки зброю, але могли би й хотіли допомогти країні, скажімо, працею на військових заводах, чи долучитися до будівництва оборонних структур. Це можна і потрібно робити.
 Мотивовані бійці - це солдати вищої проби. Немотивовані і загнані насильно - у кращому випадку - «аватари» для копання вигрібних ям, у гіршому, вибачте за цинізм - гарматне м’ясо.
А Україні потрібні  чоловіки після війни. І нам потрібна Україна.


Повернутися
17.07.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...