Афробандерівець з Тернополя збирає гроші на АТО

Недарма-таки наш мудрий народ придумав стільки влучних анекдотів про темношкірого героя, який «точно не москаль». 21-річний Осман зі Сьєра-Леоне — теж «точно не москаль». Він називає себе афробандерівцем. У Тернополі темношкірий студент з Африки співає й грає на трубі українських пісень, а зароблені гроші віддає нашій армії. Просто на вулиці разом з друзями-музикантами витинає «Рідна мати моя», та так, що аж сльозу з перехожих жіночок витискає. За кілька годин нещодавно створеному гурту «Афробандерівці» вдається зібрати кількасот гривень, які хлопці згодом передають волонтерам, котрі годують і взувають нашу армію.

У їхньому  музичному гурті   поєднались, здавалось би, непоєднувані інструменти: баян, контрабас, ударні і труба. Троє музикантів, як виявилось, - студенти із училища ім. Соломії Крушельницької, а четвертий…

21-річний студент Тернопільського навчально-наукового інституту міжнародних економічних відносин ім. Б.Д. Гаврилишина Камара Осман Чернор у середовищі своїх однокурсників — зірка. Хлопець приїхав із африканської країни Сьєрра-Лєоне. Походить із бідної сім’ї, через те цьогоріч навіть на канікули додому не поїхав. Живе в гуртожитку економічного університету, невеличку кімнату ділить з іще двома земляками. З матір’ю спілкується телефоном.   Вдома у хлопця лишень кілька років тому скінчилась громадянська війна, і допомагати його народові приїжджали українські миротворці. Тепер і він не лишився осторонь. З’ясувалося, що свого часу хлопець брав участь у студентських виступах під час громадянської війни за незалежність своєї країни, може, тому йчч він, як ніхто інший, розуміє українців і вболіває за нас.

Торік студент так проникливо виконав на трубі гімн України, що в університеті його навіть почесною грамотою нагородили. Осман дуже пишається цією нагородою. Каже, що відтоді, як вперше почув Гімн України, страшенно полюбив його.  

Вражає і те, що хлопчина не має музичної освіти — нелегку науку гри на трубі освоїв самотужки.  До речі, про трубу. На початках майбутній програміст брав її на прокат, зараз вже має свою. Дивує ще одне. За дрік проживання у Тернополі Осман чудово освоїв українську і так само легко нею пише. У вересні він мріє піти на безкоштовні курси, щоб вивчити нотну грамоту.

До слова, у планах музиканта – розважити своїм виступом вояків на передовій.

 

Повернутися
09.07.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...