Майстриня на всі руки, яких… у неї немає

«Діти просили у Миколая цукерки, а я руки»

Навести лад у хаті, зготувати обід, попоратися по господарці та на городі, — для дівчини із сільської глибинки усе це робота, здавалося б, нехитра та звична. Для 33-річної Віри Фещук із села Залісці Шумського району — маленький щоденний подвиг. Адже готує, прибирає, пере, пише, вишиває  і навіть робить макіяж дівчина… ногами. Премудростям професійного мейк-апу Віра навчалася в Києві, має диплом єдиного в Україні візажиста, який робить макіяж ногами! У рідних Залісцях до Віри всі дівчата на макіяж приходять-чи то перед дискотекою, чи то перед святкуванням чи днем народження, чи з якоїсь іншої оказії.  Минуло уже понад три роки, як Віра освоїла ще одну нелегку, та таку бажану для неї роботу мами. Ногами і памперси міняє синочку Арсенчику — у вересні йому буде рочок, і вдягає, і годує з ложечки. Сама дітей і пеленала, і грудьми годувала. Трирічна Евелінка — мамині руки.  Вона вже достатньо доросла, щоб зрозуміти, що її мама – особлива і що нею потрібно гордитися…

«У роддомі мені лікарі Вірочку спершу навіть не показували, боялися моєї реакції, — зі сльозами на очах пригадує мама Віри Антоніна Степанівна. — Я, коли розвернула пеленки, ледь не зомліла: у дитини... не було ручок, а одна ніжка — вдвічі коротша за іншу. Чому нас така біда спіткала — донині не знаю. Віра у нас п’ята, наймолодша дитина в сім’ї, з усіма іншими все добре, а от їй — то вже, видно, так на долі написано було…» Лікарі пропонували жінці написати відмову від дитини-інваліда — мовляв, ні ходити, ні нічого робити вона не зможе, ви з нею усе життя тільки мучитися будете…  Проте батьки навіть не думали відмовлятися від донечки: «Бог дав, отже, будемо ростити».

Вірина віра

Пані Антоніна — сильна жінка. Бути сильною — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з надією дивляться дитячі оченята, запитуючи: “А далі як?” А далі… Маленьку Віру ростили з надією і любов’ю — у прямому і переносному значенні. Батькам-колгоспникам, у яких робота — від рання й до смеркання — допомагали старші донечки Надя, Люба та Галина і син Володя. А сама дівчинка ще змалку проявила вольовий бійцівський характер: у три рочки уже сама підскакувала-повзала по дому, у п’ять — всупереч прогнозам лікарів зробила перші кроки. Спершу було дуже важко і незручно:    ліва нога дівчини коротша за праву на 20 сантиметрів. Потім батькам підказали, що ногу можна подовжити протезом, який Віра носить і донині. Щоправда, коли доводиться щось зробити, протез скидає — незручно.

До школи дівчина не ходила: програму одинадцяти класів освоїла на дому з вчителями. «Я вчилася добре, в шкільному атестаті у мене майже все «відмінно», — розповідає Віра. — Вчителі мені навіть казали, що я краще та акуратніше пишу ногою, ніж дехто рукою…» Оптимізму та життєрадісності цієї симпатичної доброзичливої дівчини можна тільки позаздрити.

«В дитинстві я, як і всі мої друзі-ровесники, писала листи до Святого Миколая, — розповідає Віра. Тільки вони просили цукерок, а я — ручки… Думала, може, Бозя просто забула їх мені дати…»  

Натомість Бозя нагородила її іншим даром – добрим і щирим серцем. Коли подивишся на цю мужню жінку, усі проблеми і негаразди, що випадають на нашу долю, видаються такими дріб’язковими, що аж соромно стає. Віра не скиглить і не нарікає на долю.

—  Опустити руки, здатися — це легше за все, — говорить дівчина. — І чим більше починаєш себе шкодувати, тим важче впоратися з бідою… Я завжди намагалась всім серцем і душею вірити в те, що у мене все буде добре, — каже Віра. — І я буду щасливою, не дивлячись ні на що!

Вірна надія

Здавалося, приречена з народження на інвалідне крісло Віра з часом навчилася не просто обходити себе, а й із домашньою роботою справлятися краще, ніж інші господині.  З усією роботою дівчина справляється за допомогою ніг. Ногою вона тримає ножа чи ложку, ногою прибирає, пере, прасує, ногою навіть вії фарбує…

— Скільки себе пам’ятаю, не було такого, щоб я, почавши чистити картоплю, я порізала ноги, або при шитті поколола пальці голкою — у мене все виходило з першого разу, — каже Віра. — Нині я навіть у шкарпетці можу ногою на мобільному телефоні потрібний номер набрати чи щось зробити, а раніше майже весь час доводилося босою ходити, тож і мозолів на ногах понатирала собі, і хронічне запалення нирок заробила… Але в порівнянні з тим, що я можу і себе, і дітей обходити, і навіть батькам допомагати це вже — дрібниці…   

— Вона ж у мене усього сама навчилася — і в хаті, і на городі поратися, — розповідає Антоніна Степанівна. —  Її ніхто не вчив — просто нікому було. Ми з чоловіком все життя на фермі пропрацювали: я — дояркою, він гній відкачував. Старші діти теж на ферму пішли — куди ж іще? А робота там знаєте, яка — від зорі до зорі, додому тільки пізно ввечері приходили. Заходимо до хати, а там наша Віра вже і прибрала, і на плиті вечерю гріє — сама все це ніжками і робила... І на городі ще маленькою разом з нами, дорослими, цибулю і часник садила, бур’яни полола. Візьме сапку, затисне держак плечем і щокою, стане на одну ніжку, іншою сапку притримує і так працює…

Вишивати Вірочка також сама навчилася: бувало, сяду увечері над вишиттям,   а вона вже й тут: прилаштується поряд і дивиться уважно. Аж якось бачу: вхопила і собі голку — ніжкою — і береться вишивати… Вишиттям вона так захопилася, що, мабуть, до сотні рушників за кілька років вишила — і сестрам усім на весілля, і серветки, подушки, щоб хату оздобити…  Різні техніки освоїла: вишиває і хрестиком, і гладдю, і навіть бісером — а це ж така тонка робота! Вишиті її ногами роботи багато разів перемагали на різноманітних всеукраїнських конкурсах. У 2003 році роботи Віри Фещук побували на виставці вишивки у Києві. Філігранно вишиті рушники і картини безрукої майстрині (на звороті — жодного вузлика!) з підкорили навіть вимогливе столичне журі: Віриним вишивкам присудили перше місце.

Вірина любов

Весела і енергійна, душа будь-якої компанії, Віра завжди привертала увагу протилежної статі. Шанувальників було хоч відбавляй, але дівоче серце обрало сусідського хлопчину. Віра з Петром росли по сусідству, так що знали один про одного геть усе. Петро на сім років молодший і на тридцять сантиметрів вищий (зріст Віри всього 150 сантиметрів).

- Я довго не наважувалася прийняти його залицяння, - зізнається Віра. - Хотіла побачити: чи не буде він соромитися мене на людях. Перевірила: не соромиться, навпаки - обіймає, цілує... Петя каже, що іншої жінки йому не треба - для нього я найкраща». Вони зустрічалися п’ять років. Сварилися-мирилися, як то буває в закоханих, сходилися-розходилися… «Якось перед черговим від’їздом на заробітки (чоловік-будівельник, тому часто їздить по Україні): Петро сказав мені: «Готуйся: коли повернуся, буду сватів засилати». Я йому жартома кажу: «Бачив, яка гора гарбузів у дворі? Викочу тобі найкрасивіший!», — сміється, пригадуючи Віра. Коли почуття пройшли перевірку часом, після дуже серйозних розмов зі своєю та Віриною ріднею Петро прислав сватів. Восени  2011 року закохані зіграли пишне, як водиться в цих краях, весілля. Гостей було стільки, що всі ледь помістилися за заставленими наїдками  столами. На весілля це, до речі, напрошувалися журналісти з багатьох столичних газет та телеканалів, але Віра тактовно відмовила. «Я не хотіла, щоб з нашої такої важливої особистої події робили якесь шоу, — каже вона. — Все відбулося якраз так, як мені завжди мріялось...»

До храму, де вінчалися Віра з Петром, зійшлося півсела. І багато у кого бриніли сльози розчулення від споглядання обручки на тонкому золотому ланцюжку, що прикрашала шию нареченої...

Незабаром у подружжя народилася донечка Евелінка. «Я хотіла народжувати ближче до дому, в Шумську, але наші лікарі вирішили, що краще відправити мене в Тернопіль, де зробили кесарів розтин, - розповідає Віра. -  Евелінка з’явилася на світ здорова і міцненька. Ніжки, ручки на місці. До речі, під час вагітності я не переживала, чи народиться дитина здоровою. Знала напевно: все буде добре. А як Евелінка раділа, коли я носила Арсенчика під серцем. Притискалася до мого живота, цілувала його і говорила: «Моя ляля». Петро часто їздить на заробітки, тому зазвичай з дітьми сама Віра.

— Арсенчик дуже любить татка, каже Віра, навіть перше слово, і те «тятя» вимовив. А я… Буває, гуляю по вулиці з Евелінкою і Арсенчиком. Штовхаю поперед себе плечем візочок, біля мене донечка за порожній рукав тримається. І таке відчуття переповнює — не передати словами. Ніби за спиною два крила виросли…