Останній воїн УПА

Шукаючи хату нашої нинішньої співрозмовниці, заблукали. Питали ж місцевих як: «А де Черкавські живуть, ті, що в УПА були?..» І потрапили в оселю… однофімільців, які теж були задіяні у визвольному русі. «Та це й не дивно, — пояснює місцева бабуся, — тут в кожній хаті в УПА хтось був, такого вам  нарозказують, на книжку, не те що на газету вистачить…» І справді, розповідей про визвольну боротьбу наших земляків безліч. Проте історія Володимира Черкавського із села Ковалівка Монастириського району — унікальна. УПІвський боєць, який брав участь у найважчих та найзапекліших боях проти НКВД, зустрічався з самим Романом Шухевичем… Після того, як загони УПА припинили свою боротьбу, він переховувався у криївці ще… 17 (!) років. Далі — затримання, арешт, 15 років нелюдських мордовських таборів…  У неволі зустрічався з братами Горинями, Євгеном Пронюком, Лесем Горохівським… Повернувшись після всіх поневірянь на рідну Монастирищину, Володимир Черкавський одружився із вдовою свого товариша по підпіллю Степанією Клим. Власне, саме від 83-річної бабці Степанії ми дізнаємося про перипетії долі Володимира Черкавського, адже його життєвий шлях закінчився ще у 2005 році. «Відмучився мій Влодко, - плаче бабця Степанія. — Таке за життя пережив, що мало кому судилося…»

«Нумо, хлопці, до бою…»

В лави Армії Нескорених — УПА — Володимир Черкавський прийшов 16-річним, будучи на той час уже членом ОУН. Йшов кінець 1944-го року, час, коли повстанцям доводилося боротися не лише з німцями, а й з енкаведиськими радянськими загонами. Старші побратими намагалися відмовити юнака: ми, мовляв, мусимо бути в підпіллі — така наша доля, а ти молодий, ні в чому не помічений, то можеш жити легально, доки колись не настане твій час. «Ні, — відповів їм, — саме тепер візьму в руки зброю. Якщо вб’ють, то най і мене називають москалі «бандитом», як тих героїв, що погинули за Україну раніше». Далі — важкі будні «хлопців з лісу», невпинна боротьба, важкі походи та бої, коли не раз доводилося заглядати смерті у вічі. Серед світлих спогадів — зустріч з  головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Тішився, що командир такого рангу не відсиджувався у надійному схроні, не втік за кордон, а разом з ними зі зброєю в руках відстоював майбутнє України.

Після того, як стало відомо, що Володимир пішов в УПА, радянська репресивна машина взялася за його батьків. Висилали його родину двічі:  перший раз у 1944 році з Ковалівки на пересильний пункт в Монастириська пригнали Володимирових батька і матір, трьох сестер і двох братів. Найменший, Степанко, мав лише рочок, навіть йти а ще не міг… Його, чергуючись, несли на руках… Коли всі арештовані чекали ешелону на залізничній станції, не витримав, помер батько… Чекісти змилувалися, дозволили сім’ї повернутися додому, аби хоч поховати батька по-людськи.  Проте уже за три роки усю родину Володимира таки вивезли в Челябінську область. Там незабаром померли дві сестри два брати, серед них — чотирирічний Степанко. З каторги повернулася у Ковалівку лише сестра Ганна. Мати відбула у Челябінській області 48 років, до 1995 року. Найбільше пантрувала за тим, що н е знає долі своєї п’ятої дитини, Володимира…Думала, що він, напевно, загинув. Проте йому дивом пощастило врятуватися…

Війна після війни

Був 1950 рік. «Воюючої України» фактично вже не було. «Совіти» закликали повстанців виходити з «повинною» — мовляв, усе «простять». Дехто й справді так робив. Але не Володимир. Не повіривши обіцянкам брехливих радянських катів (знав-бо, скільки «амністованих» насправді замордували!), помилування просити не йшов. Вирішив стояти до кінця, але ж залишився сам… Був одним з останніх на Тернопіллі воїнів, які не склали зброю…Переховувався у криївці в селі Старі Петликівці Бучацького району, в хаті однієї жінки. Виглядала та криївка так: у хатній шафі відірвали задню стінку, розібрали стіну і там, десь на метр, зробили такий проміжок. Навпроти нього, з другого боку хати, прибудували невеличкий хлівчик, яки і замасковував тайник. Жити в таких умовах було вкрай важко. Вологість, темряву, задуху і замкнений простір могла витримати лише морально сильна людина.  Свіжим повітрям подихати виходив лише вночі, і то тільки переконавшись, що ніхто не слідкує за хатою.  Від колись здорового рум’янцю не залишалось і сліду. Не кажучи вже про зір, який за кілька місяців напівтемряви псувався.  Коло небезпеки для нього звужувалося, стискалося. Кадебісти все частіше крутилися біля Старих Петликовець. Улітку 1967 року хтось таки «навів» їх на хату, де переховувався Волоимир. Зайди мали з собою довгі металеві щупи і приштрикували ними у хаті і біля хати повсюдно. Коли вже нібито «пішли», нікого не знайшовши, підслухали, як господиня дає йому умовний знак. Так повстанця виявили і затримали.  Судили Володимира Черкавського у Тернополі. Вирок 15 років тюрми. Місце увязнення — Мордовська АРСР. Неволю допомогали перебути зустрічі з людьми, котрі стали  символами боротьби — братии Горині, Левко Горохівський, священник Лесів, Євген Пронюк… Згодом, коли відбувши всій термін, повернеться на рідну Монастирищину, багато з них провідуватимуть свого «табірного» побратима.  Але повертатися йому спершу не було куди — коли в 1982 рці повернувся на Батьківщину, в рідній хаті жили чужинці, а побратими були хто в землі, хто за кордоном...

«Прийшов до мене в Савелівку, розповідає бабця Степанія, бо дружили з моїм Климком (першим чоловіком жінки — ред.), були разом в УПА… Клима уже вісім років як на світі не було, теж відмучився… Влодко й каже: «Що маю робити? Я хворий, нічого не маю… А я йому — та чи ж я тобі не допоможу, приходь жити до мене…» Він каже: «Мені таким  немічним, бідним соромно… Мушу спершу «прибарахлитися»…» І поїхав в Латвію на заробітки. Він був дуже гордим… А що вже гарний…» За якийсь час вони поєднали свої долі і прожили разом ще 23 найщасливіші роки, аж поки Господь не забрав його до себе. Прикро, звісно, що не було в нас діток. Та маємо чисту совість — перед Богом і людьми.

«Як згадаю, - каже бабця Степанія, - як Влодко тішився, що настала Україна, казав мені-«А видиш? Недаремно то все, значить, було…»