Звернення Андрія Закревського №22

Чи задоволені ви країною, в якій живете? Україну не трясе, як Японію. На її території немає пустель, її не палить сонце, як в Африці. На її території немає вулканів, як в Ісландії, вона має вихід до моря, на відміну від Білорусі.  Вона має поклади корисних копалин, на відміну від Німеччини та Японії. Вона має вигідне географічне розташування, на відміну від Норвегії чи Монголії. Вона має гарний помірний клімат, на відміну від Фінляндії чи Нігерії. Вона має величезну, порівняно з європейськими країнами, територію. Вона має терплячий і працьовитий народ. Чого ж не вистачає в цій країні? Кам’янисті землі Італії, наприклад, або піщаний ґрунт Ізраїлю ну ніяк не зрівняється з нашими чорноземами. Тільки от підхід у наших європейських сусідів до землі абсолютно протилежний нашому. Європейці хочуть добре жити? Вони шукають можливість працювати і заробляти, платити податки державі, будувати фешенебельні котеджі, школи, лікарні, пансіонати, басейни і спорткомплекси. А що робимо ми?   А ми, як і раніше, сподіваємося, що хтось щось зробить за нас, — побудує нам нові високотехнологічні заводи, вимостить автобани і тротуари, поставить на нові рейки швидкісні електрички і посадить дерево, що плодоноситиме золотими яблуками. А ми будемо тільки плоди збирати...

 
 

Повернутися
25.06.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.