Така різна рідна мова
Мої співрозмовниці дуже різні. Одна із затишного, гостинного, спокійного Монастириська. Інша — з розшарпаного, скривавленого, пошматованого війною Словянська. Що у них спільного? Вони обоє — вчительки української мови. І сіють «вічне, розумне, світле» уже не один десяток років. І проблеми у них, як виявилося, спільні. Минулого випуску видання «Яблучко» репрезентувало своїм читачам гасла, власну ідеологію, за якою живемо. Чи не найболючіше питання,зачплене в них — мовне. Нині, аби на живих прикладах довести,що «рідну мову не треба захищати. Нею треба думати», пропонуємо вашій увазі інтервю з двома її вчительками української мови з різних частин України — Лесею Миколаївною Колодницькою з Монастириська та Людмилою Олексіївною (прізвище жінка попросила не вказувати, — ред.) зі Словянська.
Ми задали жінкам однакові запитання, аби побачити спільне та відмінне у їх відповідях. Читаймо. Думаймо. Робімо висновки.
Леся Колодницька: «На Монастирщині мовних проблем немає»
— Пані Лесю, скільки років ви навчаєте дітей української мови ? Чому обрали для себе саме цю професію?
Я народилася в родині, де українська мова була культом. Великим патріотом був мій нині уже покійний батько-рухівець. Парадокс, але спершу я хотіла бути вчителем… російської мови: у школі мені пощастило на дуже гарних її вчителів, які «заразили» любов’ю до свого предмету. Та й література російська, особливо класики, подобалася… Але коли про мій вибір почув тато, його вердикт був категоричним: «Російську — в жодному разі!»Так я вступила на українську філологію до Луцького університету. І за 33 роки, що вчу дітей української мови, жодного разу про це не пошкодувала.
— Скільки навчальних годин у тиждень виділено для вашого предмету? Чи, на вашу думку, цього достатньо?
Коли я тільки починала вчителювати, доля знову зіграла зі мною злий жарт: у мене спершу не було достатньої кількості годин, тому вчила дітей знову-таки… російської! Тоді ж, у 80-их, було як: «вторнік — дєнь русскава язика». І того дня у школі всі предмети викладалися російською. А ще й перевірка приїздить: «у вас мало розповідають про світле комуністичне мйбутнє». Отака у нас була «українізація»…
Що мене нині болить? Українська мова у нас державна, діти з неї обов’язкове ЗНО здають, а в тиждень її маємо 2 години. А у классах з поглибленим вивченням іноземної мови — узагалі тільки одна година. Як при таких розкладах навчити дітей?
А ще й до української мови як до рідної, яку буцімто усі й так знають, усі звикли чомусь ставитися так, знаєте, проблажливо — і в розкладі вона останніми уроками, і для дітей, на жаль, не в пріоритеті…
— Якою мовою спілкуються ваші учні за межами школи?
— Бідною. Ви, думаю, розумієте, про що я… Мова нині збідніла, нема тих барв, колориту, що завжди був у ній. Діти майже не читають книжок, а те, що вони чують з екранів телевізорів, ліпше б не чули… У молодіжному середовищі з’явився жаргон-просторіччя. Спілкуються одноманітними реченнями, їм складно підібрати синоніми, суржик сприймають за належне. У мене, до слова, колись для учнів було таке завдання: віднайти суржик у новинах і телепередачах. Вони потім самі дивувалися, як багато «сміття» налізло в нашу мову…
Коли я діткам з молодшої школи на першому уроці розповідала, що вчитиму їх української мови, вони мені: «Леся Миколаївна, ми і так її знаємо!.. ви краще нас англійської навчіть…» Нині всі з пієтетом ставляться до іноземних мов, наймають дітям ледь не з першого класу репетиторів… Так, іноземну треба знати! Але ж ще Шевченко добре підмітив: «і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь…» Тішуся, що цього річ двоє моїх дівчаток поступили на факультет української філології.
— Підтвердіть або спростуйте твердження: «Працювати вчителем за таку зарплату — подвиг»
Тут немає що спростовувати, все правда. Ми з чоловіком свого часу помандрували Європою, мали можливість порівняти їх рівень життя і наш. Ще у 1994 році цікавилася у Мюнхені, скільки заробляє місцевий вчитель. Відповідь мене приголомшила — зарплата більше моєї тодішньої у 10-15 разів! Я тоді своєму співрозмовнику навіть посоромилася сказати, що теж вчитель…Ми живемо у Монастирськах, чоловік нині на пенсії. Аби звести кінці з кінцями, тримаємо господарку, біля якої треба нівроку наробитися… Погодую курей, качок, свиней а тоді сідаю перевіряти учнівські зошити… А що на «копійки» зарплати при нинішніх цінах не дуже розженешся… А з зарплати щомісяця купую папір, ручки, методичні посібники для себе — як казав Сухомлинський, вчитель тоді перестає бути вчителем, коли перестає вчитися…»
— Що б ви порадили нашим «державним мужам», які повсякчас беруться «захищати» українську мову, клепаючи один закон за іншим... Що, на вашу думку, потрібно нині українській мові в Україні?
Я б їм побажала не замулювати очі народу «мовним питанням» — є важливіші проблеми. Зробіть таку державу, щоб українці в ній не почувалися ущемленими, упослідженими. І тоді все буде в нас добре. Не треба референдумів про двомовність і подібних провокацій — мені здається, що це навмисне робиться аби суспільство розсварити, розколоти. Ви все правильно в минулому випуску «Яблучка» написали: рідну мову не треба захищати. Я б ще додала: її треба любити.
Людмила Олексіївна: «З вчителів саме української мови у Слов’янську Батьківщину не зрадив ніхто…»
Людмилу Олексіївну зі Словянська на інтерв’ю, хай навіть по телефону, вмовляти доводилося досить довго. «Боюсь, — чесно зізнається жінка, — хоча вже й сама не знаю, кого і чого…» Торік у травні їй довелося втікати з окупованого Слов’янська до родичів у Запоріжжя. Тоді вона весь час молилась та плакала… Менш ніж за півроку жінка повернулася додому — на щастя, ні квартира, ні її рідна школа у Слов’янську за час бойових дій не постраждали. Але війна лишила свій незгладимий слід у душах…
— Скільки років ви навчаєте дітей української мови? Чому обрали для себе саме цю професію?
— У 1985 році я закінчила педагогічний факультет Донецького національного університету і влаштувалася на роботу до школи. Цьогоріч у мене «педагогічний ювілей» — 30 років вчителювання. Якби ви не запитали, навіть не згадала б про цю дату… Чому вирішила обрати саме цю професію? Боюся розчаруати вас банальною відповіддю, але мені завжди хотілося бути вчителем і подобалася українська мова. Вона така цікава, колоритна… Батьки, пригадую, намагалися мене відмовити від такої «непрестижної» професії — у Слов’янську важко влаштуватись на роботу вчителем української мови, місць немає. Так, мову у місті почути важко. Але молодь тут теж дуже любить Україну, багато місцевих навчається й чудово знає рідну мову.
— Скільки навчальних годин у тиждень виділено для вашого предмету? Чи, на вашу думку, цього достатньо?
За бажанням батьків та контингенту, який проживає в нашому регіоні, школа є російськомовною. Головна проблема для мене як для вчителя у тому, що в таких школах українську мову треба вивчати за іншою програмою та підручниками, ніж для україномовних шкіл. І програма ця, скажу відверто, дуже і дуже недолуга. Програми вивчення української та російської мов не співпадають — скажімо, російські дієслова діти вчать у 6 класі, а українські — аж наприкінці сьомого. Також не співпадають програми і з літератури — скажімо, коли мої учні йдуть на олімпіаду з української літератури, їм попадаються твори, який за нашою програмою — програмою російськомовної школи вони ще не вивчали, а учні україномовних шкіл уже вивчали. І як тут бути? У нас дуже хороша завуч, патріотична така жіночка, я їй пропоную-давайте перейдемо тихенько на програму для україномовних шкіл. Вона каже: «Та я ж не проти, але за рік у нас фронтальна перевірка, приїде черговий чиновник з міносвіти і буде нам тут нерви вимотувати, що «не по закону…» Цього року у нас академічний рівень вивчення української мови — маємо 2 години на тиждень, а наступного буде стандартний — одна година. Чого, скажіть мені, можна навчити дітей за один урок в тиждень?.. Ми домовилися, що керівництво школи піде нам назустріч, будемо призначати факультативи, але ви ж розумієте, що це не вихід… Нашим 11-класникам треба обов’язково здавати ЗНО з української мови, а програма їх зовсім до цього не готує… Парадокс: сама держава не дає нам можливості нормально навчати дітей української! Міносвіти слід серйозно задуматися про якість підручників і особливо про програми вивчення української мови для російськомовних шкіл.
— Якою мовою спілкуються ваші учні за межами школи?
— Учні нашої школи — російською. Українська їм дається дуже важко, вони не уявляють собі, що нею можна щодня спілкуватися між собою. Пригадую, як діти мене здивовано так запитували: «А ви что, і с мужем дома по-українскі разгаваріаєтє? Так, «разгаваріваю», — сміється. Хоча він у мене сам російськомовний... Але я завжди українською розмовляла. Навіть, коли місто було під владою окупантів, все одно говорила, хоч і було страшно… Знайомі розповідали, що російські терористи, почувши від когось з місцевих українську мову, казали-«ещьо такоє услишу, прострелю колєнку...” Багато вчителів у Словянську «хлібом-сіллю» вітали терористів, в нашій школі теж такі були, нині вони, щоправда, звільнилися-за власним бажанням. Але в місті ще багато таких працюють по школах , немов нічого не сталося. Оце прикро. До речі, з вчителів саме української мови у Слов’янську Батьківщину не зрадив ніхто. Отак…
До слова, одна з моїх учениць таки хоче поступати в педагогічний на українську філологію. Це вже моя маленька перемога.
— Підтвердіть або спростуйте твердження: «Працювати вчителем за таку зарплату — подвиг»
— Працювати вчителем узагалі подвиг, а за таку зарплату — ще й подвійний… Хотілося б, звісно, щоб фінансово це була «вдячніша» професія, проте коли подумаю, що от мені уже 52, незабаром на пенсію, то готова навіть з такою мізерною зарплатою змиритися, аби ще з дітьми попрацювати. З ними направду молодієш…
— Що б ви порадили нашим «державним мужам», які повсякчас беруться «захищати» українську мову, клепаючи один закон за іншим... Що, на вашу думку, потрібно нині українській мові в Україні?
— Наразі держава багато в чому сама ж і гальмує нормальний розвиток мови — ті ж недолугі освітні програми, прісні, нецікаві підручники. Багато наших випускників шкіл ЗНО з української мови цьогоріч «завалили» — не набрали достатньої кількості балів, тож вуз їм не світить. А вони ж не винні, що в їх шкільних програмах того, що запитували у тестах, нема… Тож хай держава найголовніше не заважає. А починати «українізацію» треба, як кажуть — «аб ово» — з найменших. Якби 24 роки тому на Сході було достатньо україномовних груп в садочках, то, може, і нині не мали б того, що маєм… Тож саме з цього і треба нині починати. Якби ви знали, як це приємно, коли наші первачки йдуть шкільним коридором і, побачивши мене, ще здалеку кричать: «Доброго ранку!...» За їх майбутнє я спокійна. Ми потерпимо, почекаємо, поки вони виростуть і все в нас буде добре!
← Повернутися
