Звернення Андрія Закревського №21

Пророчо мудра Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». У кого вона є, то як її відбереш? Хіба самі віддаємо. Ми дуже толерантні і навіть якщо починаємо говорити українською, а нам у відповідь — російською, то й ми — російською. А якщо англійською? Китайською? Що тоді???

Господи, чи для того ти дав народові мову, щоб він так нехтував нею? Не буде мови — не буде держави! Кожен має сказати собі це сам, а не чекати, коли це скаже прем’єр чи президент.  Не чекати, що нам хтось видасть декрет: «З такого-то лютого чи березня всі зобов’язані любити свою Батьківщину». Усвідомити, що ми — єдині і неповторні, як і будь-який народ, і не потрібно ні під кого підлаштовуватися, щоб, не дай Бог, не подумали, що бандерівець, націоналіст — так, наче йдеться про злодія чи бандита.

Нація – це мова і територія. Щоб знищити націю, треба знищити  мову нації і контролювати територію. Російські окупанти завжди нищили українську мову, тобто нищили українську Націю. В 1720 році Петро І суворо заборонив друкувати будь-які книжки українською мовою. В 2014-му – російські окупанти на Сході погрожують місцевим розстрілами за «укропскій язик». Від часів російського царизму та в умовах радянської імперії наша мова витримала 48 заборон, серед яких сумнозвісні Емський указ 1876 року й Указ Сенату Російської імперії 1908 року про оголошення українськомовної культури й освітньої діяльності шкідливими! Подібного не знає історія жодної мови, жодної держави. Якщо, як запевняє нині дехто, і справді все одно якою мовою говорити, то чому стільки указів на знищення саме української? Так званий “старший брат”, який упродовж віків тільки те й робив, що нищив чужі землі і цілі народи, “визволяв” чужі теритopiї, з yciєю ненавистю i люттю накинувся на українську мову. Мова – це наша «остання барикада», бо ж раби – це нація, котра не має слова.
 

Повернутися
18.06.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...